День народження.

На село прийшла весна. Сонечко почало потихеньку припікати, і великі бурульки, які ще донедавна кришталевими люстрами висіли на стріхах, почали танути, дзенькаючи краплями об землю. «Кап-кап» — зі швидкістю терпіння господарів — вони пробивали дірки в залишках заметів під хатами, поступово перетворюючи їх на калюжі.

Сніг під парканами перетворився на сірі зашкарублі плями. А вздовж доріг місцями й зовсім зійшов разом з асфальтом, покладеним із «економією» за особистою вказівкою голови сільради, утворивши справжні смуги перешкод.

Степан прокинувся від несамовитого крику. Не розуміючи, що трапилося, він визирнув у вікно. Надворі було темно, лише зорі на небі виблискували своїм зимовим сяйвом.

— Наснилось, чи що? — сказав він сам собі й підійшов до ліжка.

Тільки-но підняв ногу, щоб лягти, як за вікном почулося:

— Ва-а-а-у-у-у! Ва-а-у-у-у!

— Та щоб тебе… Мурчику, знову? Другий день спати нікому не даєш. Цього разу точно отримаєш…

Степан, стукаючи п’ятами об дерев’яну підлогу, натягнув на босі ноги брудні гумові чоботи, що валялися біля дверей. Зверху на майку накинув стару куфайку і, навіть не згадавши про штани, у самих трусах вийшов назовні.

Мурко сидів на даху хати й уже чверть години несамовито горлав у весняну ніч.

— Ану цить! — погрожуючи кулаком, крикнув Степан. — Бо як витягну ломаку з тину, ти в мене згадаєш лиху годину! Ти диви… вже віршами заговорив.

На погрози кіт навіть оком не повів, але співати перестав. Схоже, він навіть зрадів появі господаря: склав лапи й зручніше вмостився на слизькому шифері.

Зітхнувши, Степан сів на прохолодні сходи ґанку, дістав сірники й затягнувся цигаркою.

— Ех, котусю… — замислено сказав він, дивлячись у темряву. — Застарі ми вже з тобою, щоб по дівках бігати. Ось ти все кличеш, кличеш… і що?.. Жодної.

Він затягнувся.

— У нас тепер одна радість залишилася — добре поїсти та випити.

Червоний вогник цигарки на мить освітив його обличчя.

— А колись-таки було! Дівчата гарні, цілунки, кохання… Багато всього було. А які ж були свята…

Він підвів очі до неба. Повний місяць дивився на нього згори.

Раптом його мов струмом ударило.

У Горпини ж день народження!

— Це ж ось… Оце так халепа! — почухав потилицю Степан.

Помовчав.

— Ні… привід для свята, звичайно, гарний, але є проблема. Щороку одна й та сама біда: що подарувати? Не догодиш — із хати виженуть. Ох, ці жінки… Одне горе з ними: задоволення на мить, а потім самі клопоти.

Степан замислився, намагаючись вигадати подарунок, але нічого путнього так і не придумав. У голові — хоч би тобі що.

Він повільно підвівся.

— Мурчику, а якщо запитати в сусіда? Грицько знається на жінках, завжди біля них в’ється. Як гадаєш?

Кіт подивився на господаря байдужим поглядом і заплющив очі.

— Ага… зрозумів, — сказав Степан.

Щоб скоротити собі шлях, він городом подався до Грицевої хати.

У сусідів на подвір’ї було тихо. Степан вирішив трохи зачекати й сів на колоду біля сарайки, щільніше запахнувши куфайку.

Щойно розвиднілося, на подвір’я вийшов Гриць. Він солодко потягнувся, підняв руки до сонця й уже збирався позіхнути, як почув підозріле хропіння.

Навшпиньках підкрався до сарая і як рявкне:

— Хто тут?!

Степан від несподіванки й переляку втратив рівновагу й як гепнеться з колоди просто в багнюку.

Лежить, брудний, і тільки очима кліпає.

— Тю на тебе, куме! — сплеснув руками Гриць. — Звідки ти тут узявся? Невже знову за чортами бігав?

Степан важко підвівся, обтрушуючи з мокрих трусів бруд.

— Та ні, я чекав на тебе…

Гриць спочатку подивився на голі коліна сусіда, потім в його очах майнула здогадка.

— Знову потрібні гроші?

Степан відкрив рота, щоб заперечити, але Грицько його не слухав.

— Не дам, бо сам без копійки! Все Одарка, хай їй біс, відібрала.

— Та ні… Хоча гроші — це, звісно, добре. Я хочу тебе запитати потай від твоєї дружини: ти що зазвичай даруєш їй на день народження?

Гриць здивовано витріщився на Степана.

— Куме, ти що?.. Пробрався до мене потай, щоб дізнатися про смаки моєї дружини? Вмієш здивувати… Навіть не знаю: образитися на тебе чи одразу в пику дати?

— Та ні! Мені твоя Одарка задарма не потрібна! — замахав руками Степан. — Я загалом питаю: що дружинам на свято дарувати треба?

— Ну ти й телепень, Степане! Наче вчора народився… Не знає він, що жінкам дарують!

Степан брудною рукою витер ніс, розмазуючи по обличчю багнюку.

— Розумієш, я щороку дарую Горпині щось корисне, а догодити все одно не можу! Позаторік зробив їй гарні граблі — так вона добу вовком від образи вила. А торік приніс їй велике оцинковане відро – на 15 літрів — крику було стільки, що хоч живим у домовину лягай! Я вже мовчу про міцну сапку…

Він почухав спину.

— Спина й досі болить. Та й сапку шкода…

— Чого тільки не дарував: і вила, і кувадло — усе їй не те! Складно… Складно їй догодити. Може, ти щось порадиш?

Гриць уважно його вислухав, а потім не втримався й розреготався.

— Тепер я починаю розуміти твою Горпину! Ну навіщо жінці на день народження ти припер відро?!

Гриць озирнувся довкола й, нахилившись до Степана, почав пошепки ділитися мудрістю:

— Подарунки для жінок, куме, — це ціла наука! Треба знати, коли що дарувати. Наприклад, квіти — коли залицяєшся або хочеш вибачитися. На побачення — невеликі дрібнички.

Гриць підсунувся ще ближче.

— Коли я хочу від Ганусі отримати поцілунок, то купую їй пакунок цукерок. Устині та Наталці зазвичай дарую по хустині. А Марічка — спокусниця, — Гриць посміхнувся й пальцем провів по вусах, — любить прикраси з камінчиками.

Раптом обличчя його посерйознішало.

— Одарці своїй я завжди купую щось подорожче. Дружина… нічого не поробиш.

Степан глибоко замислився, перетравлюючи почуте, а тоді спитав:

— А якщо я хочу горілки… Яким тоді має бути подарунок для моєї жінки?