Із записів Сави.

12 червня

Ранок (чи вже обід — біс його знає).

Гуде в голові, ніби туди залетів рій диких бджіл і влаштував дискотеку.

Розплющив одне око. Лежу на лаві. Стеля, схоже, не моя. Пахне пересмаженою цибулею, кислим пивом і… якимось дивним ароматом тривалого кінного переходу. Щось мені муляє під головою. Проводжу рукою — тверде, шкіряне. Витягую — чийсь розтоптаний 44-й розмір.

Раптом повз мене ураганом пролітає шинкарка Ганна з ганчіркою.

— Ганочко, сонечко, — крехчу я, піднімаючи цей черевик. — Це бува не твоя туфелька?

Ганна зупинилася і роззлючено рявкнула:

— Очі розтули, Саво! Це чоловічий черевик! І взагалі, прибери це з лави, бо зараз у тебе обидва ока перестанутть розтулятися!

Сиджу, чухаю потилицю. Хто в нас любить гуляти в одному черевику? І тут у голові, мов спалах блискавки: «Ой чий то кінь стоїть…» Караоке! Вчора… Удвох із кумом на три голоси співали.

— Так ось ти чий, — кажу черевику.

Вийшов на вулицю, поозирався. А де ж Степан? Невже в одному черевику десь швендяє? Це не діло, треба повернути. Вирішив іти навпростець, городами, бо так швидше.

Дістався, дивлюся — картина маслом, гарбузом і сметаною. Сидить мій кум Степан на даху власної хати, вчепився обома руками за димар, як за рідного сина, і волає на все село:

— Зніміть мене!

А як це зробити? Потрібна драбина. О… У діда Івана в городі лежить, тільки-но бачив. Гнила вже, та на один раз вистачить.

Повернувся — на городі, слава Богу, нікого, тож хапаю драбину:

— Вибачте, діду, що без дозволу — це тимчасово! Ради порятунку людського життя!

Притягнув, приставив. Степан здерся вниз, мов перелякана білка, вхопив свій черевик, взувся і пошепки мені каже:

— Тікаймо, Саво, бо якщо Горпина нас побачить, вона нас отут і поховає!

Ну, ми й рвонули. Добігли до чагарника, сіли перепочити.

— Драбину повернути треба, — кажу. — Я ж її без дозволу взяв. Якщо старий помітить зникнення, нас усі органи країни із собаками шукатимуть… Тоді лишиться тільки емігрувати до Туреччини.

— А чому до Туреччини? — поцікавився кум.

— Там тепло.

— А як ми туди дістанемось?

— На човні, звісно. По річці, а потім у море вийдемо, а там і вона… Туреччина.

— А човен звідки в нас? — кум подивився на мене з недовірою.

— У мого шваґера є надувний. Щоправда, трішки дірявий, та нічого — пластиром заклейимо. Весла у нього добрі, дістанемось, не сумнівайся.

Степан трохи помовчав:

— Ні, Саво, я Батьківщину не кину, як вона без мене. Краще драбину повернемо, тільки швиденько і непомітно… І навіщо ти цю червону сорочку вдягнув? Тебе в ній аж у Бевзюках видно.

Притягли ми ту кляту драбину назад. Тільки хотіли покласти на місце, аж з-за рогу виходить сам дід Іван.

— Ось ви! — закричав старий і махнув палицею.

Ми злякалися, що дід розкусив нашу аферу. Кинули драбину просто в гречку й давай накивати п'ятами. Дід трохи пробіг за нами, щось крикнув і зупинився — дихалка вже не та.

19 червня

Вечір.

Оце був тиждень… Я думав, що збожеволію.

Наступного ранку після тих подій я пішов до крамниці по хліб. А там знову дід Іван! Стоїть, придивляється, мою червону сорочку розглядає. А потім очі як витріщить — і до мене! Я злякався, думаю: все, зараз дільничного покличе. Вибіг із крамниці й чкурнув додому.

Цілий тиждень від діда бігав, як заєць. Сьогодні не встеріг.

Сиджу біля крамниці, п'ю ситро, аж тут із-за рогу — він. Притис мене до стіни, дихає важко, спирається на палицю. Ну, думаю, зараз буде розправа за ту кляту драбину.

А дід витирає лоба капелюхом і каже:

— Тьху на тебе, Саво! Нарешті я тебе упіймав. Ти чого від мене тиждень гасаєш як скажений заєць?

— Та… думав, ви за драбину сердитесь…

Дід дивно на мене подивився, плюнув під ноги й каже:

— За яку драбину?

— Ну ту, що на городі у вас лежить.

— Чого б це я за неї сердився? Вона навіть не моя. Так… уже років п'ять там валяється.

— А чого ж ви на мене полювали, діду?

— Та я просто хотів запитати: що це за свято ви зі Степаном минулої середи в шинку святкували?

Да…

Сиджу тепер, п'ю компот, сміюся сам із себе. А все ж таки добре ми із кумом відмітили мій день народження! Степан, правда, із цим не зовсім згоден. Каже:

— Не щастить мені із цими твоїми святами.

Буває. Але червону сорочку я про всяк випадок поки що сховаю на дно скрині.