Сварка

Між високими пагорбами, де річка в’ється срібною стрічкою поміж зелених берегів, а старий ліс стоїть темною стіною, притулилися Балакуни.

Село невелике й не гучне, але вросло в землю міцно, як стара бульба. Білені хати, бузок біля стін — очі радуються. Щоправда, паркани коло них такі… ну, кому вже як Бог дав: де новий штахетник, де старий тин, а де й курка перестрибне.

В усьому ж іншому — як і годиться в доброму селі: кури гребуться, гуси ґелґочуть, баби на лавах пліткують, а кожна звістка стає гучнішою за церковний дзвін.

Здавалося б, живи собі тихо. Та спокій у Балакунах довго не затримується.

Он, чуєте… вже знову якийсь галас. Схоже, у Нечипоруків… Мабуть, Степан знову щось наробив.

— Та що ж це коїться, люди добрі! — зверталася Одарка до сусідів, які прилипли до паркану, мов пластир до п’ятки.

Жінка стояла посеред свого подвір’я з таким виглядом, ніби щойно побачила кінець світу.

— Ой, лишенько! — нарешті витиснула вона з себе, озираючи руїни.

І справді було на що подивитись. Перелаз, який ще вчора впевнено тримався, лежав розтрощений на друзки. Повітка похилилася, наче її намагався зсунути з місця буревій.

Але вінцем цього безладу була їхня свиня, яка, вся в айстрах, безтурботно сопла посеред витоптаного квітника.

— Може, це сусідська корова заперлася? — процідила Одарка крізь зуби. — Горпина ж її щодня повз наш тин водить, а та тільки й знає, що на нашу конюшину коситься.

Жінка підійшла до тина й закричала так, що баби на іншому краї села замовкли на півслові:

— От сусіди, Боже милий… ворогу не побажаєш! Ми до них по-людськи, а вони нам свою худобу — просто у двір! Ну, все!.. Накипіло!

На той крик зі своєї хати вийшла Горпина Нечипорук — невиспана й геть засмучена. Цілу ніч вона очей не зімкнула — усе чоловіка виглядала. Минула майже доба, відтоді як Степан пішов «до вітру» — та й зник.

Таке звичайно траплялося й раніше: загуляє десь із кумом, а тоді під ранок приплентається, тхнучи перегаром. Але цього разу наче вітром його здуло — ні слуху, ні духу.

— Чого це ти, сусідко, не в гуморі із самого ранку? — поцікавилась Горпина.

Одарка спалахнула.

— Чого?! — її ледь не підкинуло. — Подивись, що твоя корова наробила! Тину немає… Дрова дибки… Я тільки одного не збагну: якого біса вона вночі до нашої свині полізла?!

— Яка корова?.. Чия?

— Твоя, — єхидно протягнула Одарка. — Та не дивно. Які господарі, така й худоба…

Горпина, яка досі терпляче слухала, раптом вирівняла спину.

— Ти нащо таке кажеш? — голос її став тонким і гострим, як бритва. — Де це ти бачила корів, які по чужих свинарниках пригод шукають? Хоча стривай... Знаю я одну таку «корову». Живе тут по сусідству, всіх брудом поливає!

— Тобто це я — корова?! — задихнулася від обурення Одарка.

Її обличчя почервоніло, а праве око почало сіпатися.

На дереві біля паркана сидів рудий хлопчик. Він уважно спостерігав за жінками, запихаючи до рота щойно зірвані стиглі вишні.

— Корова! — крикнув він і почав сміятися.

— Корова! — повторив ще голосніше, вже показуючи пальцем на Одарку.

Вона метнула на хлопця погляд.

Саме в цей момент гілка, на якій він сидів, гучно тріснула.

 Натовп сусідів завмер.

Одарка повільно взялася в боки, набрала повні легені повітря — і її понесло.

Прокльони сипалися рясно, як стиглі груші після грози. Горпина теж не поступалася. Сусідки випускали пару так активно, що здавалося, над вулицею піднявся туман. Вони гучно обмінювалися своїми «побажаннями» одна одній.

Одарка згадала все: і цибулю із часником, що зникають з грядок, і Степана, який щоранку тільки й чатує, щоб поцупити сусідського огірка.

— Щоб твого п’яницю грець вхопив зненацька! — заверещала вона.

— Грець вхопив?.. Зненацька?... — обурилася Горпина.

Вона повернулася до натовпу, який уже щільним кільцем обступив тин.

— Подивіться на неї! — жінка очима шукала підтримки сусідів. — Мій Стьопа, бачте, п’є! Так він своє п’є, не ваше.

І тут в очах Горпини засвітився вогник помсти.

— Краще хай мій чоловік п’є горілку, ніж ганяє за кожною спідницею, як твій Грицько.

Вона примружилась і стиснула губи.

— Лише з’явиться на селі якась гарна молодиця, він уже біля неї дзиґою в’ється.

Схопивши спідницю обома руками, вона зробила два дрібні кроки навшпиньках, передражнюючи його ходу, і хтось за тином не витримав — голосно пирхнув сміхом.

— Що казати… Навіть до мене він чіплявся в суботу… Прости Господи, — Горпина швидко перехрестилася.

Одарка мала щось відповісти, але від обурення в голову нічого не спадало. Вона зціпила зуби.

Раптом рипнули двері хати, і на ґанок вийшов її чоловік — Гриць Галагура.

Він повільно спустився сходами. Та погляд його хутко ковзав уздовж паркана, оцінюючи обставини.

— Це ж хто тут на мене бреше? А? — гукнув він, поправляючи вуса. — На солідну людину таке каже… Наклепи зводить! І який авторитет після цього матиму?

Гриць зупинився навпроти Горпини й зміряв її зневажливим поглядом з ніг до голови.

— Не хотілося казати… але хіба не ти сама запрошувала мене в суботу до своєї хати? Жалілася на чоловіка, буцімто він пияка та ледащо. Журилася, навіщо взагалі за нього заміж пішла! Казала, який я гарний господар… Навіть мені бісиків пускала…

Він повернувся до ошелешеної Одарки, гордо випнувши груди колесом і, дивлячись їй прямо в очі.

— Але я не пішов… Бо в мене дружина… кури, свині! Де там!

— Що?! Щоби я таке робила? Та побий мене грім, не було цього! — витріщила очі Горпина.

Вона вже підняла руку, щоби знову перехреститися, але заніміла на піврусі, бо біля тину гучно затріщали кущі.

Із самих надр лопухів та кропиви рачки виліз Степан. Він кліпав очима, силкуючись зрозуміти, що тут діється.

— До яких, питаю, пір ви отут будете горлати? Ану, йдіть усі по хатах, дайте мені нарешті поспати.

На подвір’ї стало тихо.

Навіть Гарбуз — улюблений Степанів пес, який до того ліниво гавкав на рудого хлопця на дереві, раптом замовк, тихенько заскавучав і сховався у своїй будці.