Епопея Музики та Меча. Рев Дракона.

***Таверна десь у світі Ентердорія, на континенті Могні-Вогус***

- Чого це мені так добре? Хто підкаже?

- Хлеб, годі вже пити.

- У мене сьогодні відпочинок, йди ти.

Коли я спокійно лежав на столі, до мене підійшов якийсь чоловік. У нього було біле волосся, синій плащ і блакитне око. Замість лівого ока була пов'язка. А найнезвичніше – його зріст, трохи більше двох метрів. Схоже, ельф.

- Я хочу попросити тебе піти звідси.

- Вибач але я сьогодні відпочиваю.

- Тоді доведеться застосувати силу.

- Нарешті, сподіваюся, буде весело.

Я підвівся зі столу і, похитуючись, пішов назустріч супротивнику. Він не став діставати свій меч і приготувався до атаки. Я підкинув ногою стілець і штовхнув у противника, але він його відбив. Через стілець я полетів на нього з кулаками. Блокував і атакував легко. Ледь вдалося підловити його і вирубити хуком. Я закинув його собі на плече й дотягнув до диванчика, де облив холодною водою.

- Добре бився, навіть не в повну силу. Я здивований твоєю міццю.

- Хто ти?

- Мене звати Хлеб, я початковой авантюрист цього міста. У мене третій рівень, а ти хто?

- А я воїн із далекої країни, мене звати Чуань. Я щойно прибув у це місто, не знаєш, де можна знайти місце для відпочинку? І магазин?

- Ходімо зі мною, відпочиниш у мене, а завтра дам карту.

- Дякую, мабуть, скористаюся твоєю пропозицією.

Наступного ранку

- Ось тобі карта, а мені треба піти по квест. Усе, що треба, я відмітив.

- Дякую.

- Ага, бувай, може ще побачимось.

- Як доля вирішить.

Я пішов у бік гільдії. Хочу взяти якийсь квест, щоб стати сильнішим. Моя мета – убити дракона, що мешкає десь у горах. Якось у наше місто прийшов бард. Він заспівав пісню про дракона, що живе в горах.

Місто, в якому я живу, оточене кільцем гір, вихід лише один. У горах є невелика стежка, що проводить людей через гори, а перед горами росте дрімучий ліс. Звідти постійно трапляються набіги монстрів. І ми, тобто авантюристи, виконуємо завдання на знищення монстрів чи дослідження лісу.

Моє найближче завдання – дослідити якийсь провал у західній частині лісу. Це ущелина біля гори. За переказами, там колись було місто давніх. Значить, може бути багато здобичі, але також і багато болю.

- Дорога моя Еліза, як твої справи?

- Хлеб, йди до лісу, навіщо прийшов? У тебе ж завдання є.

- Хотів тебе побачити, а також зайти до голови.

- Він у себе. Ще щось?

- Підемо на побачення?

- Тільки якщо ти вб'єш дракона, це ж твоя мета?

- Добре, думаю, через пів року вирушу до нього, я все одно довго старіти не буду.

- Іди вже, - гаркнула вона на мене.

Я побіг до голови гільдії, який сидів у своєму кабінеті.

- ГОЛОВА!

- Не горлай так, Хлеб, чого хочеш?

- Можеш позичити мені меч?

- Ти ж бард, нащо тобі меч?

- Так я ж один ходжу, без меча важко.

- Але ти вже зламав із десяток. І кожного разу через це мені доводиться урізати твою нагороду. Скільки це ще триватиме?

- Коли знайду потужний меч, це припиниться.

- Гаразд, скажи Елізі, вона видасть новий.

- Дякую.

***Декілька днів потому***

От і перед розломом у землі. Він був більшим, ніж я думав. Це була величезна щілина – кілометр завдовжки, сто метрів завширшки. Глибина – колосальна, я ледь-ледь бачив верхівки найвищих веж міста. Я прив’язав мотузку до найтовстішого дерева в окрузі та кинув її в розлом. І, звісно, не втримався – жбурнув туди камінець. Ох, дарма я це зробив, звук вийшов гучним і приємним, але кажани були не згодні з моєю думкою.

Вилетіло ціле гроно – їх було близько десяти. Для початку я дістав свою основну зброю – ліру. Я ж усе-таки бард. Наклав на себе натхнення, створив ілюзію грому і дістав меч. Одним ривком вдалося розсікти п’ятьох оглушених кажанів і поранити ще одного. Решта встигли мене трохи подряпати. Що ж, час закінчувати. Я під біг до пари кажанів і розрубав їх, а потім кинув меч чим відрубав крила ще двом. Тепер залишилося тільки добити тих, що вижили. З них небагато здобичі, але крила та мозок цінуються алхіміками. Їх, мабуть, і візьму. Час уже спускатися. Я прив’язав себе до мотузки й почав спуск. Завдяки своїм рукавицям я міг просто ковзати по канату. Удалині виднілися підземні ліси – це нормально для мого світу. Через годину я, нарешті, дістався стін міста.

Перед тим, як увійти, хочу розповісти, що знайшов у бібліотеці гільдії про це місце:

«Місто, про яке мовчать легенди, приховане в глибинах гір і огорнуте темрявою містики. Це був стародавній і покинутий куточок, забутий часом і схований від очей сучасного світу. Ті, хто наважувався його шукати, навряд чи знайшли б його без загадкових листів і переказів, що проникли до літописів страху й жаху. Місто було захищене від цікавих очей крутими горами й густими лісами. Дерева, ніби вартові древніх таємниць, оточували його, і лише рідкісні промені світла проникали крізь густе листя, освітлюючи вузькі стежки й стіни забутих будинків. Покриті мохом і павутиною споруди стояли як монументи пам’яті про минулі часи. Архітектура, створена з темного каменю, була унікальною й несхожою ні на що в цьому світі. Колись тут вирувало життя, але тепер місто спало вічним сном. Усі, хто наближався до його меж, стикалися зі страхіттями, що охороняли цей куточок світу. Місто залишалося загадкою, яку осмілювалися розгадати лише найвідважніші. Ті, хто повертався, приносили з собою історії про жахи, що ховалися в глибинах його руїн.»