Розділ 5. Та пробиралася з ельфійкою вона у пітьмі

Айві різко сіпнулася й розплющила очі, судорожно вдихнувши холодне повітря на повні груди.

Серце шалено калатало в ребрах. Останні слова Саладара все ще лунали у вухах живим, вібруючим шепотом, а перед очима повільно розсіювалася мовчазна темрява небуття.

Чаклунка кілька разів закліпала, проганяючи липкий морок сну. Ранок зустрів її похмурим, сріблясто-сірим туманом і пронизливою вогкістю, від якої миттєво заломило в попереку. Від учорашнього вогнища лишилася тільки жменька сизого, холодного попелу, а на крисах її фіолетового капелюха рясно осіла нічна роса.

— Фінне?.. — хрипко покликала вона, кутаючись у вологий плащ.

Поруч було порожньо. На місці, де спав хлопець, лишилося тільки прим'яте сухе листя.

Крижана хвиля паніки миттєво змила всі залишки сну. У голові спалахнуло: «Втік! Обдурив! Забрав золото!». Вона гарячково притиснула долоню до грудей — ні, важкий шкіряний мішечок був на місці. Фоліант Саладара теж лежав під боком.

Тоді де він? Невже нічний шепіт лісу справді заманив його в хащі, поки вона спала?!

Шурх-шурх.

З боку вологих кущів долинув бадьорий шурхіт.

Айві затамувала подих і вхопилася за край колоди, напружено вдивляючись у молочний туман. Гілки ялівцю розсунулися, і на галявину легкою, пружною риссю вигулькнув звір.

Це був лис. Але який!

Неймовірно стрункий, із гнучкими лапами, вогняно-рудою спинкою, білосніжним коміром на грудях і чудернацьким сріблястим пасмом на маківці — самісінько як у людській подобі. А позаду нього гордо, наче прапор, майорів той самий велетенський, розкішний пухнастий хвіст із білим кінчиком.

Лис навіть не глянув на остовпілу Айві. Натомість він діловито підбіг до коріння старої сосни, встромив туди гострий чорний носик і заходився шалено, завзято розгрібати землю передніми лапками, здіймаючи фонтанчики вологого ґрунту та торішнього листя.

За секунду він переможно витягнув на світ божий учорашній окраєць копченого сиру. Підкинув його в повітрі, спритно впіймав зубами й тільки тоді повернув мордочку до чаклунки.

Його янтарні очі насмішкувато блиснули. Він сів на задні лапки, нахилив пухнасту голову набік і видав коротке, самовдоволене:

— Тявк!

Айві сиділа на колоді з розкуйовдженими червоними кучерями й просто кліпала очима, розриваючись між двома бажаннями: або запустити в цього нахабу власним мокрим чоботом... або кинутися й обійняти його, бо він був просто незаконно пухнастим.

— Ти серйозно розкопав свій сховок на сніданок? — видихнула вона, відчуваючи, як руки самі сверблять почухати його за вушком.

Лис промовисто подивився на чаклунку, а тоді просто проковтнув сир, змахнувши хвостом.

«Принаймні, він не буде голодним», — подумала Айві, зашнуровуючи своє взуття та не зводячи уважного погляду з тварини.

Фінн вмостився зручніше, підібгав хвоста, і так само уважно подивився у зелені очі чаклунки. Грався з нею, та щось у ньому видавало того біловолосого нахабного хлопця — Айві була впевнена, що упізнала б його будь-де.

Минув якийсь час, перш ніж дівчина, ніяково відкашлявшись, простягнула до нього свою холодну долоню.

— Е-е… Можна?

Лис лише кліпнув, чи то справді не розумів людської мови в цій подобі, чи лише вдавав.

Айві посунулася трохи ближче. Її щоки почервоніли аж ніяк не від морозу, але голос звучав суворо і майже наказово:

— Кажу, погладити можна? 

Лис окинув її довгим, сповненим найглибшої поблажливості поглядом. Здавалося, він ледь чутно зітхнув — мовляв, «ну що з тобою робити, нещасна», — але все ж зробив два неквапливі кроки вперед і недбало тицьнувся теплим вологим носом просто в її простягнуту долоню.

Пальці Айві потонули в густій шерсті.

Боги, вона була не просто м'якою — вона була шовковистою, неймовірно густою й гарячою, наче нагріта на сонці ковдра. Чаклунка не втрималася і заходилася ніжно чухати його за правим вушком, якраз там, де біле пасмо переходило у вогняно-руде.

Фінн щосили намагався зберегти вираз гордої, незалежної дикої тварини. Але природа взяла своє.

Його янтарні очі самі собою закотилися від невимовної насолоди, мордочка блаженно витягнулася вгору, з горла вирвалося щось середнє між ситим сопінням і муркотінням, а права задня лапа підло зрадила свого господаря й почала бадьоро, кумедно вибивати чечітку по землі: дриґ-дриґ-дриґ.

Айві не витримала й переможно пирснула:

— Ой, ви тільки подивіться! А де ж подівся наш грізний нічний розбійник? Хто це в нас такий ручний і пухнастий, га?

Це знущання подіяло на лиса, як відро крижаної води.

Він миттєво стрепенувся. Задня лапа застигла в повітрі, очі розплющилися, а вуха панічно притислися до голови. Він відскочив назад на три кроки, люто форкнув і витріщився на неї з таким ображеним обуренням, ніби його щойно підло зганьбили перед усім світом.

Хлопець явно хотів повернутися у свою людську подобу просто зараз — щоб схрестити руки на грудях, зверхньо скривитися і видати щось на кшталт: «Тільки за окрему плату, відьмочко!».