Розділ 4. А в кишенях гуляв лише вітер та дим

— І… ти просто вистрибнула з вікна? — вкотре перепитав Фінн, а Айві закотила очі, відчуваючи, як уривається терпець. Це було вже третє схоже питання за останні дві хвилини. Дівчині почало здаватися, що він ставить уточнювальні питання лише для того, щоб створювати видимість розмови.

— Мені довелося, — виправдовувалася Розні, хоча з кожним таким дурнуватим запитанням лиса й сама починала в цьому сумніватися.

Хлопець похитав головою:

— Ти жахлива подруга, відьмочко.

— Ми не були подругами! — огризнулася Айві, черевиком відкинувши з дороги шматок кругляка. — Я знала її лише кілька годин, а то й менше.

Вузький кам'янистий тракт петляв між порожніми полями та пагорбами, з кожною верстою все далі відводячи їх від міста. Ранкове сонце нарешті піднялося вище, висушуючи росу на траві, але холодний подих вітру вперто нагадував, куди вони прямують: удалині, на самому горизонті, похмурою синьою стіною вже вимальовувалися зубчасті верхівки Шепітного лісу. 

Фінн знову хитнув головою.

— Я вже шкодую, що пішов з тобою.

Айві скосила на нього зелені очі, ображено підібгавши губи.

— Чого це?

— Мене ти теж кинеш за першої нагоди, як тільки запахне смаженим.

— Чому ти так вирішив?

— Мене ти знаєш ще менше, ніж ту ельфійку.

Айві не було чого заперечити. Слова лиса влучили боляче — самісінько в незагоєне.

Під язиком знову з’явився той знайомий, гіркий присмак, який переслідував її з ранку вигнання. Айві стиснула кулаки в кишенях плаща, відчуваючи, як під ребрами пече стара образа.

Вона ж не народилася цинічною злодійкою. Колись вона щиро вірила в академічну дружбу, у спільні нічні дослідження, у захоплений шепіт Моріса над сувоями... І чим усе закінчилося? Її розтоптали, використали й викинули за браму, мов непотрібний мотлох. А той, кого вона вважала найближчим, просто піднявся її спиною на сходинку вище.

Саме тоді вона пообіцяла собі: більше ніколи. Вона ніколи більше не буде жертвою. Краще здаватися бездушною потворою, ніж знову підпустити когось так близько, щоб отримати ніж між ребра.

Чаклунка рвучко смикнула криси капелюха, ховаючи очі в тіні, і змусила свій голос звучати сухо, майже по-діловому:

— Це зовсім інше, — відрізала вона, вперто крокуючи вперед. — Тебе ніхто не просить записуватися мені в друзі. Мене свого часу використали, бо я була наївною дурепою. Тепер усе навпаки. Тепер наймачка — я. Я плачу золотом, ти показуєш дорогу. Це суто розрахунок, ясно? Я використовую тебе і твої лисячі лапи, а ти — мій гаманець. Жодних почуттів. Жодних ілюзій. І ніхто нікого не зраджує.

Фінн раптом зупинився посеред порожньої пильної дороги.

Його лисячі вуха кумедно сіпнулися, а на смаглявому обличчі розповзлася хитра, насмішкувата посмішка. Він нахилив голову набік, засунув руки в кишені й ліниво махнув своїм розкішним хвостом:

— О-о, он воно як... — протягнув перевертень, звузивши янтарні очі. — Тобто в нас тут клуб беземоційних егоїстів і закон джунглів? Тоді підкажи мені, розумнице: якщо між нами суто розрахунок... чому б мені просто не дочекатися ночі, не вкрасти твоє золото ще раз і не чкурнути в кущі?

Він зробив крок до неї, і в його погляді затанцювали зухвалі бісики:

— Навіщо мені пертися з тобою до клятого Шепітного лісу й ризикувати власною шкурою, якщо я можу забрати весь твій мішечок просто сьогодні? Мене ж ніщо не тримає, правда? «Жодних почуттів», відьмочко. Ми не друзі, а отже я тобі нічим не зобов’язаний.

Айві різко загальмувала й крутнулася до нього. Її зелені очі люто блиснули з-під капелюха, а пальці інстинктивно смикнулися, готові знову випустити темні тіні.

— Тільки спробуй, — процідила Айві крізь зуби, роблячи крок уперед і скорочуючи відстань між ними до небезпечного мінімуму.

Вона войовничо задерла підборіддя, люто пропалюючи його зеленими очима з-під капелюха. Повітря навколо них на якусь мить помітно похолоднішало, а тінь від її плаща на порошній дорозі ледь помітно здригнулася, наче хижак у засідці.

— Тільки спробуй бодай пальцем торкнутися моєї кишені, лисе, — тихо, зі зловісною сталевою ноткою попередила чаклунка. — Минулого разу я просто кинула тебе в сіно. Наступного разу мої тіні зв'яжуть твій розкішний хвіст вузлом довкола шиї й підвісять на найближчій гілці. І повір, спати з одним розплющеним оком я вмію значно краще, ніж ти думаєш.

Фінн витримав її погляд.

На коротку мить у глибині його янтарних очей промайнула справжня настороженість — він надто добре пам'ятав крижаний мороз того закляття. Лисячі вуха ледь помітно сіпнулися, відчувши спалах темної магії. Проте вже за секунду нахабна, спокійна посмішка знову розквітла на його смаглявому обличчі.

Він демонстративно підняв обидві руки в примирливому жесті:

— Страхіття яке. Аж шерсть на загривку дибки стала, — пирхнув хлопець, хоча пів кроку назад про всяк випадок усе ж зробив.

Його велетенський хвіст знову весело вильнув у повітрі:

— Розслабся, відьмочко. Я, звісно, злодій, але точно не самогубець. До того ж... красти в тебе зараз куди нудніше, ніж подивитися, яку ще катастрофу ти влаштуєш дорогою. Ходімо вже. До Шепітного лісу ще пиляти й пиляти, а сонце вже піднімається.