Розділ 3. Капелюх мав поля, мов під стріхою дім

Такої кімнати Айві не бачила зроду.

Посередині стояла висока дубова шафа, яка розділяла простір на дві половини. Ближче до дверей стояв стіл із трьома стільцями, вкритими м’якими пуховими подушками. На підлозі лежав найм’якший килим у королівстві — у цьому Айві переконалася, щойно скинула брудне взуття. Варто було позбутися його ще на сходах, аби не лишати слідів, та все ж дівчина сподівалася, що ельфійка не кинеться за нею навздогін, щоб помститися за крадіжку. Або за зраду.

У кімнаті було тепло — турботлива шинкарка завчасно розпалила невеликий камін біля ліжка. Вікно було щільно зачинене, а важкі штори гірчичного кольору запнуті так надійно, що не пропускали всередину жодного промінчика місячного світла.

На столі заманливо парувала вечеря: картопля з качкою та печеними овочами, соковита куряча котлета з маслом та зеленню (як запевняла господиня заїзду), гарячий трав’яний чай та дві свіжі булочки з карамеллю. Від одного погляду на цю розкіш та від розмаїття пахощів у чаклунки голосно забурчало в животі.

Чи шкодувала Айві про втечу? Аж ніяк! Чого б це? Вона збагатилася на кілька десятків золотих монет, позбулася неприємностей і не ризикувала своїм життям заради якоїсь дурної мапи. Про що тут шкодувати? Про якусь пихату ельфійку-маніячку, яку вона зустріла лише кілька годин тому?

До того ж, Айві дістала дещо значно цікавіше.

На ліжку лежав той самий фоліант, який дівчина встигла схопити перед тим, як втекти. Всю дорогу він не давав їй спокою, хотілося якнайшвидше його розгорнути, погортати, дізнатися всі таємниці Саладара. А тепер… Тепер Розні дивилася на нього краєм ока, відчуваючи, як пітніють долоні від самої лише думки про те, щоб торкнутися книги.

Не витримавши, Айві кинула зверху на нього свій дорожній плащ, а сама всілася за стіл.

Відламавши гарячу качину ніжку просто пальцями, вона вп'ялася в неї зубами, замружившись від абсолютного, чистого блаженства. М'ясо виявилося соковитим, запечена картопля буквально танула в роті, а масло з котлети манило запахом кропу та справжнього домашнього тепла. Після доби на огидному елі та нервах ця вечеря здавалася гідною королівського бенкету. Айві жадібно ковтала шматок за шматком, обпікаючи язика, доки живіт нарешті не перестав скиглити, а втомлене тіло не огорнула приємна, розслаблена втома.

Проте щойно перший голод відступив, тиша в кімнаті стала якоюсь підозріло лункою.

Десь за стіною, у темному коридорі заїзду, гучно скрипнула стара мостина.

Айві миттєво завмерла з надкушеною карамельною булочкою біля самого рота. Дихання перехопило. Серце знову зрадливо гупнуло в ребра: перед очима мимоволі спалахнули крижані зелені очі Тераї та важке залізо її сокири. Здавалося, що просто зараз залізна клямка на дверях повільно, безшумно рушить униз, а з-під щілини на порозі вистромиться войовничий білий носик Смертоносця.

Але за дверима пролунали лише важкі, човгаючі кроки якогось запізнілого п'яного купця, що пробурмотів прокльон і з гуркотом зачинився в сусідній кімнаті.

Розні важко, здригнувшись усім тілом, видихнула. Проте булочка чомусь утратила свій смак і здалася прісною.

Вона відклала солодке на тарілку, витерла жирні пальці полотняною серветкою і знову глянула на ліжко.

Темний горбок під старим плащем наче випромінював власне, невидиме тепло. Чи холод? Вона не знала. Але фоліант кликав її — нетерпляче, владно, сильніше за будь-який страх.

«Я чаклунка, хай йому грець! — роздратовано подумала Айві, гордо задираючи веснянкувате підборіддя. — Найкраща на всьому потоці! Я не для того ризикувала шиєю і стрибала в ніч із другого поверху, щоб тепер боятися паперу зі старими чорнилами!»

Босі ноги безшумно потонули в пухнастому килимі. Айві підійшла до ліжка, на секунду затримала подих і одним рішучим ривком зірвала плащ.

Попри свій вік, фоліант зберіг величний вигляд, гідний свого колишнього власника. Від думки, що тепер він належить їй, тілом Айві пробіг солодкий дрож — яким же неймовірним відчуттям було тримати в руках книгу, що належала самому Саладару!

Затамувавши подих, Айві розгорнула фоліант на першій сторінці. Папір біля країв ледь потемнів від вологи, але поглядом дівчина одразу вихопила підпис чаклуна. Замість звичайного чорнила він використовував місячне сріблясте, яке могли бачити лише ті, хто був наділений магічною силою.

Розні ледь стримала радісний писк від усвідомлення того, що вона буквально обрана долею та зірками — інакше б нізащо не дізналася, про що писав Саладар. Дівчина вилізла на ліжко, підмостила під спину пухову подушку й вкрилася ковдрою. Вона повагалася лише мить, а тоді тихенько клацнула пальцями — і в повітрі завис маленький тремтливий вогник, світла якого було якраз достатньо, щоб без зусиль читати текст.

Айві перегорнула сторінку. Тут Саладар звертався до своїх учнів — послання, написане ще понад пів століття тому.

«Моїм неслухняним учням.

Якщо ви розгорнули цю книгу, значить, боягузи з Ради нарешті запечатали мою авдиторію, а мене виставили за браму, оголосивши божевільним злочинцем.

Вони думають, що знищили мої праці, спаливши кілька конспектів. Наївні сліпці. Усе справжнє, небезпечне й живе — усе, чого вони так до смерті боялися, — сховане там, куди не дотягнеться жодна рука в білій мантії.