Розділ 2. Пила ель найогидніший в сизій пітьмі

Старий міст виявився гіршим, ніж Терая очікувала. Взагалі, назвати його старим було тим ще компліментом — міст був просто старезним, і тримався на чесному слові та заіржавілих балках. 

Айві це аж ніяк не бентежило. Не вперше їй доводилося вночі перебиратися на інший берег річки саме цим шляхом — вона безтурботно йшла попереду, мугикаючи під носа якусь дурнувату баладу, від якої у Тераї вже сіпалося око. Мимоволі вона запам’ятала кожне кляте слово, хоча до цієї ночі зроду її не чула!

Смертоносець теж зрадив свою господиню. Щойно Айві погодилася брати участь у справі, він одразу ж перестрибнув на руки до дівчини, а тоді взагалі виліз на капелюх і тепер спостерігав за ельфійкою, жестами вибачаючись перед нею кожні три хвилини. Терая тільки показувала йому язика та демонстративно відверталася — хай не думає, що вона так легко його пробачить!

— Якщо ти зараз же не стулиш пельку, — не витримала нарешті Терая, прискорюючи крок, наскільки взагалі дозволяли хиткі мокрі дошки, — клянуся, я згодую тобі ж твій клятий капелюх.

Айві навіть не збилася з ритму. Вона лише безтурботно крутнула головою, від чого Смертоносець на її маківці кумедно розчепірив лапки, балансуючи, наче цирковий акробат.

— Ой, які ми ніжні! — пирхнула чаклунка через плече. — Музика допомагає налаштуватися на бойовий дух! До того ж, це не просто балада, це хроніка нашого великого походу...

— Ти щойно зрифмувала «сокирою» та «дитиною»!

— Ну, згодна, ще є над чим попрацювати, — погодилась Айві.

Хрясь.

Звук розірвав нічну тишу різким, сухим пострілом просто під чоботом ельфійки.

Терая миттєво завмерла на місці, інстинктивно вчепившись пальцями в мокрі мотузяні поручні. Залишки гнилої дошки з глухим хлюпотом полетіли вниз — у чорну, вируючу річкову глибину десь на п'ять метрів нижче. Від води війнуло крижаною сирістю.

Смертоносець на капелюсі витягнув шию, зазирнув у діру, панічно пискнув і блискавично втиснувся пузом у фетр, міцно вчепившись пазурцями в тканину.

— А, точно, — як ні в чому не бувало обернулася Айві, зупинившись за два кроки попереду. — Забула попередити: посередині мосту ступай тільки на лівий край. Праворуч три дні тому якийсь телепень протягнув воза з рудою, тож там усе тримається на чесному слові та шмарклях річкових духів.

— І ти згадала про це зараз?! — процідила крізь зуби Терая, обережно переносячи вагу тіла на вцілілу балку. Важка бойова сокира за спиною в цю мить здалася їй абсолютно зайвим вантажем.

— Ну ти ж сама перебила мою пісню! У наступному куплеті якраз співалося про гнилу дірку!

Терая подумки пообіцяла собі, що коли ця авантюра закінчиться, вона знайде цю червоноволосу голосисту чаклунку і пригадає їй кожен раз, як хотілося придушити цю відьму. Проте сперечатися далі на трухлявих дошках було самогубством.

Ступаючи крок у крок за Айві, ельфійка нарешті перетнула міст. Ноги торкнулися твердого, кам’янистого берега, і обидві одночасно зітхнули, переводячи подих.

Нічний туман над пагорбом раптом розвіявся від подиху вітру, і перед ними відкрилася вона.

Академія Світлої магії височіла над річкою на крутій скелі. Вдень це величне білокам’яне диво зі шпилями, напевно, захоплювало дух, але зараз, у мертвому місячному сяйві, її темні бійниці та глухі зубчасті мури більше нагадували велетенську, неприступну фортецю.

Увесь дражливий запал Айві вмить розвіявся. Вона акуратно зняла Смертоносця з капелюха, повернула його Тераї й тихо, вже зовсім без насмішки, вимовила:

— Ну ось. Ласкаво просимо до моєї персональної труни з білого мармуру.

Терая підняла голову, розглядаючи ті поодинокі вікна, у яких горіло тепле світло. Помітивши її погляд, Айві шепнула просто у вухо дівчини:

— Уявляєш, саме зараз у когось там гаряча нічка.

Ельфійка відсахнулася від чаклунки, ніби та опекла її, і ледь втрималася, щоб не відважити тій міцного потиличника. 

— Ти можеш хоч хвилину помовчати? Тепер я розумію, чому інші ельфи терпіти не можуть людей і не хочуть мати з вами нічого спільного!

— Гей! — ображено вигукнула Розні, схрестивши руки на грудях. — Це просто жарт, ясно? Спробуй хоч трохи повеселитися, якщо йдеш на небезпечну місію, через яку можеш потрапити до в’язниці.

— От за ґратами і посміємось, — різко відповіла Терая, жестом зупиняючи подальшу суперечку.

Айві свердлила супутницю поглядом ще якийсь час, а тоді, не сказавши й слова, рушила вперед.

Вони зійшли з розбитої стежки й пірнули в густу, непроглядну тінь старих в’язів, що впритул підступали до східного муру.

Під підошвами тихо чавкала сира трава вперемішку з багнюкою, а вітер доносив з темряви важкий, солодкувато-гнильний запах — суміш вологої землі та якихось екзотичних, явно отруйних квітів.

Кам'яні мури Академії здіймалися над ними, наче неприступне урвище. Східне крило й справді виглядало вимерлим: жодного смолоскипа, жодного патрульного чи палких коханців у вікнах. Лише вздовж цоколя тягнулися темні скляні куполи старої оранжереї. Крізь вибиті рами назовні вихлюпувалися товсті, мов канати, вузлуваті лози з хижим багряним відливом.