Розділ 4

🔥 
Ніч була тихою, але тиша брехала.
Я сиділа біля вікна старого будинку, де ми зупинилися, і дивилася, як місяць повільно ковзає між хмарами. Кожен його рух відчувався в мені — під шкірою, у грудях, у крові.
— Ти не спиш, — сказав Роуен.
Він стояв у дверях, спираючись плечем об одвірок. Без куртки. Світло місяця лягало на його руки, підкреслюючи шрами.
— Я боюся закрити очі, — зізналася я.
Він підійшов ближче, але не торкнувся. — Це нормально. Перша ніч завжди така.
— Перша… для чого?
— Для вибору, — тихо сказав він.
Я повернулася до нього. — А якщо я помилюся?
— Тоді ми помилимося разом.
Його запах був теплим, лісовим. Поруч із ним страх відступав, ніби звір у мені теж слухав його.
— Віктор каже, що я небезпечна, — прошепотіла я.
— Він боїться втратити контроль, — відповів Роуен. — Ми боїмося втратити одне одного. Різниця є.
Я не відповіла. Але щось усередині вже тягнулося до нього — не як до захисту, а як до дому.
🔥
Віктор з’явився беззвучно.
— Я не відчув тебе одразу, — сказав він. — Ти вчишся ховатися.
— Я не знала, що вмію, — відповіла я.
Ми стояли в підвалі старої бібліотеки. Камінь тут був холодний, повітря — насичене старими словами і заборонами.
— Твоя сила не в атаці, — сказав Віктор, повільно обходячи мене. — Ти впливаєш на баланс. На імпульс.
— Покажи, — сказала я.
Він підняв брову. — Ти впевнена?
Я кивнула.
Він порізав палець — швидко, без гримаси. Крапля крові впала на камінь.
— Відчуй, — наказав він.
Я заплющила очі — і світ змінився.
Я відчула його. Не як хижака. Як істоту, розірвану між голодом і дисципліною. Я відчула, як його сила тягнеться до крові — і як моя присутність її стримує.
— Досить, — прошепотів він, різко забираючи руку.
Його очі були темнішими, ніж раніше. — Ти могла змусити мене втратити контроль.
— Але не змусила, — відповіла я.
Він подивився на мене довго. — Саме тому тебе бояться.
І саме тому я боялася себе.
🔥
Ми почули крик одночасно.
Роуен зник першим. Я побігла за ним, не думаючи, не зупиняючись. Вулиця була порожня, але повітря тремтіло.
Ми звернули в провулок — і я побачила це.
Чоловік притискав дівчину до стіни. Його очі світилися червоним. Вона благала — голос зривався, руки ковзали по цеглі.
— Ні… — прошепотіла я.
— Стій, — гаркнув Роуен.
Але було пізно.
Кров бризнула. Дівчина осіла, як зламана лялька. Її очі ще були відкриті.
Мій крик застряг у горлі.
Вампір обернувся до нас повільно. — Вона нічого не значила.
Я відчула це — хвилю. Не гнів. Не страх.
Рівновагу.
— Значила, — сказала я.
Світ навколо затремтів. Повітря стиснулося, немов щось велике вдихнуло. Вампір схопився за груди, впав на коліна.
— Що ти… — прохрипів він.
— Ти порушив, — сказала я, не впізнаючи власний голос.
Його очі згасли.
Тиша впала різко.
Роуен дивився на мене, ніби бачив уперше. — Міє…
Віктор з’явився за мить. Він поглянув на тіло. Потім — на мене.
— Ти щойно винесла вирок, — сказав він тихо. — Без крові. Без дотику.
Я дивилася на дівчину на землі. На темну пляму поруч.
— Я не хотіла, — прошепотіла я.
— Але зробила, — відповів Роуен. — І врятувала інших.
Я тремтіла. Не від холоду.
— Це і є я? — спитала я.
Віктор підійшов ближче. — Це лише початок.
Місяць сховався за хмару.
І я знала:
три ночі закінчилися.
А ультиматум — уже не був порожніми словами.
🔥

Ніч після вбивства була глухою.
Місто затихло, ніби саме відвернулося від того, що сталося. Я сиділа в кімнаті з високими стелями — тимчасовому притулку вампірів, де повітря було прохолодним і надто чистим. Свічки горіли рівно, без мерехтіння, ніби боялися порушити тишу.
Я не могла заплющити очі.
Коли я це робила, бачила дівчину. Її погляд. Мить — і порожнеча.
— Ти не заснеш, — промовив Віктор із темряви.
Я не здригнулася. Я вже відчувала його.
Він стояв біля вікна, силует чітко окреслений місячним світлом. Темний костюм, розстібнутий комір, ні краплі бездоганної холодності, якою він зазвичай ховався.
— Я вбила, — сказала я.
— Ти зупинила, — відповів він.
Я різко підвелася. — Ти бачив його очі. Я відчула, як світ… підкорився. Це не нормально.
Він повільно підійшов ближче. — Нормальність — розкіш, якої ми позбавлені.
— Ми? — перепитала я.
Він зупинився за крок від мене. — Так. Ти більше не осторонь, Міє.
Моє серце билося надто швидко. Його — я не чула зовсім.
— Ти боїшся мене, — сказала я.
— Ні, — відповів він майже одразу. — Я боюся себе поруч із тобою.
Це злякало більше, ніж будь-яке зізнання.
— Ти знав, чим усе закінчиться, — прошепотіла я. — Знав, що я змінюся.
— Я сподівався, що ні, — тихо відповів він. — І це моя провина.
Він підняв руку — повільно, ніби давав мені час зупинити його. Його пальці торкнулися мого зап’ястя, там, де шкіра була тонкою, де пульс зрадливо видавав мене.
— Ти тремтиш, — сказав він.
— Ти надто близько.
— Скажи — і я піду.
Я мала сказати.
Але замість цього зробила крок уперед.
Його пальці стиснулися сильніше. Холод ковзнув по шкірі — не крижаний, а глибокий, як ніч без зірок.
— Це помилка, — прошепотів він.
— Тоді зроби її зі мною.
Його погляд потемнів. У ньому більше не було стриманості — лише боротьба.
— Ти не розумієш, що робиш, — сказав він хрипко.
— Розумію, — відповіла я. — Я обираю.
Це було останнє, що стримувало його.
Він притягнув мене до себе різко, майже грубо. Його рука на моїй спині — гаряча всупереч усьому. Наші обличчя були так близько, що я відчувала його подих — холодний, але насичений чимось темним, забороненим.
— Якщо я почну, — прошепотів він біля моїх губ, — я не зупинюся одразу.
— Не зупиняйся, — відповіла я.
Його губи накрили мої.
Це не було ніжно.
Це було дико.
Поцілунок був глибоким, наполегливим, ніби він забирав повітря разом із волею. Я відповіла, сама здивувавшись силі, що прокинулася в мені. Його рука ковзнула до моєї талії, притискаючи ближче — так, що між нами не лишилося простору для сумнівів.
Світ навколо здригнувся.
Я відчула, як щось у ньому рветься — тонка нитка контролю. Його тіло напружилося, поцілунок став коротшим, гострішим, ніби він боровся з собою.
— Міє… — його голос був ледь чутний. — Якщо я продовжу…
— Я не боюся, — прошепотіла я й торкнулася його грудей.
Це було помилкою.
Він відірвався різко, притиснувши моє чоло до свого. — А я боюся, — сказав він. — Бо хочу тебе більше, ніж дозволено.
Його пальці тремтіли.
— Це змінить усе, — додав він.
— Уже змінило, — відповіла я.
Ми стояли так кілька секунд — у тиші, що гуділа напругою.
— Роуен відчує, — сказав Віктор нарешті.
— Я знаю.
Він відступив на крок, але його погляд залишився зі мною. — Цей поцілунок — не обіцянка. Це виклик.
— Я приймаю, — сказала я.
Він усміхнувся — темно, небезпечно. — Тоді готуйся, Міє.
Бо тепер за тебе битимуться по-справжньому.
І я знала:
це був не просто поцілунок.
Це було оголошення війни.
🔥🩸