Розділ 3

🔥 
Ліс почався раптово — ніби хтось вимкнув місто одним рухом. Асфальт закінчився, дерева зімкнулися над головою, і тиша тут була іншою: живою, настороженою.
Роуен ішов попереду. Його кроки були впевненими, але я помічала, як напружені плечі. Він не озирається часто — і все ж кожного разу, коли це робив, його погляд швидко перевіряв: ти тут, ти жива.
— Куди ми йдемо? — спитала я.
— До моїх, — відповів він коротко. — І перш ніж ти злякаєшся… я не дозволю їм тебе скривдити.
— Це не дуже заспокоює, — прошепотіла я.
— Знаю.
Ми вийшли на галявину, освітлену місяцем. Там уже чекали.
Вони з’являлися з тіней — по одному, мовчазні, уважні. Чоловіки й жінки, різні обличчя, але однакові очі: дикі, оцінюючі. Вони дивилися на мене так, ніби я була… проблемою.
— Це вона? — пролунало з темряви.
— Людина? — з недовірою.
— Ні, — різко сказав Роуен. — Моя відповідальність.
Сивий чоловік вийшов уперед. Його постава була спокійна, але в ньому відчувалася сила. — Ти привів її сюди після вампірського балу.
Це прозвучало як звинувачення.
— На неї полювали, — відповів Роуен. — І не наші.
У зграї прокотився глухий шум.
Сива жінка підійшла ближче. Вона вдихнула повітря поруч зі мною — і її очі розширилися. — Вона…
— Так, — перебив її Роуен. — Тому вона залишається.
— Ні, — твердо сказав ватажок. — Саме тому — ні.
Він подивився на мене. — Ти приносиш війну. Вампіри вже зробили хід. Якщо ми дозволимо тобі залишитися — зграя стане мішенню.
Я відчула, як холод стискає груди. — Я не прошу…
— Але ти є, — перебив він. — І цього достатньо.
Роуен зробив крок уперед. — Я не віддам її.
— Тоді ти порушиш зграю, — холодно відповіли йому. — Обирай.
Тиша зависла, важка й безжальна.
— У тебе три ночі, — сказав ватажок, дивлячись на мене. — Або вампіри забирають тебе під свій захист. Або ми усунемо загрозу.
— Ви хочете мене вбити? — тихо спитала я.
— Ми хочемо вижити, — відповіли мені.
Роуен стиснув кулаки. — Вона не річ. Не зброя.
— Вона — ключ, — пролунало з натовпу.
І я знала — це правда.

Віктор.
Він з’явився, коли ніч стала густішою.
Я сиділа на сходах старого будинку, де Роуен залишив мене «на кілька хвилин». Я ще відчувала запах лісу, крові, страху — і раптом повітря стало холодним.
— Ти мала піти далеко, — сказав Віктор з тіні.
Я здригнулася. — Ти стежив за мною?
— Я захищав тебе.
Я підвелася. — Ти знав, що на мене полюватимуть!
— Я знав, що вони спробують, — визнав він. — Але не так швидко.
Мій голос зірвався: — Вони сказали, що я — ключ. Що це означає?!
Він подивився на мене довго. Потім — на слід лапи в багнюці. — Він уже показав тебе зграї.
— Він врятував мені життя.
— І поставить тебе під їхній вирок, — холодно відповів Віктор.
— Ти ревнуєш? — вирвалося в мене.
Тиша.
— Так, — сказав він несподівано чесно. — Але це не головне.
Він підійшов ближче. — Твоя кров… вона не людська. Але й не наша.
— Тоді чия я?
Він торкнувся мого зап’ястя — обережно, майже благоговійно. — Ти — Медіатор. Рідкісна. Забута лінія. Ті, хто може стояти між расами й утримувати рівновагу.
Мене затрясло. — Це маячня.
— Ні. Саме тому бал був пасткою. Саме тому Роуен відчув тебе. Саме тому вони всі хочуть тебе.
— А ти? — прошепотіла я.
Його погляд потемнів. — Я хочу, щоб ти вижила. Навіть якщо для цього доведеться відпустити.
— Вони дали мені три ночі, — сказала я. — Потім — смерть.
— Ні, — жорстко відповів Віктор. — Потім — війна.
Правда
Роуен повернувся, коли ми ще стояли один навпроти одного.
Він зупинився, побачив Віктора — і напруга в повітрі загуділа.
— Вона знає? — спитав він.
— Тепер так, — відповів Віктор.
Я зробила крок між ними. — Я не ваша. Не їхня. І не чиясь зброя.
Вони обидва подивилися на мене.
— Якщо я справді можу щось змінити, — мій голос тремтів, але я не відступила, — тоді я вирішу, як.
Місяць піднявся вище.
І вперше я відчула це повністю —
не страх,
не сумнів,
а силу.
Я була не між ними.
Я була над межею.
🔥 🔥