Розділ 2

🔥 
Музика лилася залом, наче жива — повільна, оксамитова, вона торкалася шкіри й ковзала під ребрами. Скрипки тягнули ноти так, ніби намагалися втримати час, не дозволяючи йому рушити вперед.
Я зробила крок уперед — і зал ніби зітхнув.
Погляди ковзали по мені, затримувалися довше, ніж слід. Я не знала, чи це через сукню, чи через щось інше — щось, що я відчувала під шкірою, мов тихе гудіння.
— Не бійся, — почувся голос поруч.
Віктор з’явився так тихо, що я не помітила, коли саме він підійшов. Він не торкався мене, але я відчувала його присутність — холодну, зосереджену, немов тінь, яка обрала мене своїм світлом.
— Тут усі дивляться, — прошепотіла я.
— Бо ти виділяєшся, — спокійно відповів він. — Люди завжди відчувають те, чого не розуміють.
Я повернулася до нього. — Люди?
Його погляд на мить став гострішим. Але усмішка залишилася — стримана, небезпечна. — Ти надто уважна, Міє.
Я здригнулася. — Ти знаєш моє ім’я.
— Звісно.
Це слово зависло між нами, важке й остаточне.
Він простягнув руку. — Танцюй зі мною.
Я мала відмовитися. Я знала це. Але коли його пальці торкнулися моїх — холодних, але дивно заспокійливих — світ звузився до кроків, музики й його погляду.
Ми рухалися повільно. Його рука ледь торкалася моєї талії — не володіла, не стискала. Він тримав дистанцію, ніби боявся переступити межу.
— Ти боїшся мене? — спитала я.
— Ні, — відповів він тихо. — Я боюся того, що станеться, якщо перестану.
Я не встигла нічого відповісти.
Свічки вздовж стін затремтіли. Полум’я на мить витягнулося вгору, ніби відчуло подих чогось дикого. Віктор напружився.
— Тобі треба піти, — прошепотів він.
— Що? Чому?
— Просто довірся мені.
Але було пізно.
Двері залу відчинилися з різким звуком, що не вписувався в музику. Хтось увійшов — не в масці, не в костюмі, ніби сам простір не встиг підготуватися до його появи.
Я відчула це раніше, ніж побачила.
Повітря змінилося.
Тепле. Густе. Живе.
Мій подих збився.
Він стояв біля входу — високий, темноволосий, у чорній куртці, яка виглядала недоречно серед шовку й оксамиту. Його погляд одразу знайшов мене. Не Віктора. Не зал. Мене.
І щось у мені відгукнулося.
Роуен.
Я ще не знала його імені, але воно вже билося десь глибоко, разом із серцем.
Віктор ледь помітно зсунув мене собі за спину. — Він не має тут бути.
— Хто це? — прошепотіла я.
— Небезпека, — відповів він без вагань.
Роуен рушив уперед, і люди розступалися перед ним, самі не розуміючи чому. Його погляд не відривався від мого обличчя. У ньому не було холоду — лише дике, необроблене відчуття, ніби я була відповіддю на питання, яке він ставив усе життя.
— Відійди від неї, — сказав він.
Його голос був низький, з хрипотою, наче стриманий рик.
— Ти порушуєш Договір, — спокійно відповів Віктор. Але його рука стиснулася.
— А ти граєшся з тим, чого не розумієш.
Між ними натягнулася тиша — густа, як грозове повітря.
— Я не річ, — вирвалося в мене.
Обидва подивилися на мене одночасно.
І в ту мить я зрозуміла:
я стою між ними.
Між холодом і полум’ям.
Між тінями, що борються за право назвати мене своєю.
Свічки погасли.
І в темряві я почула шепіт: — Вона — та сама.
🖤🔥🐺

Темрява впала раптово — не як згасле світло, а як ковдра, накинута на світ.
Музика захлинулася. Хтось скрикнув. У повітрі з’явився запах гарячого воску й страху. Я відчула, як Віктор стиснув моє зап’ястя — не боляче, але вперше по-справжньому міцно.
— Іди за мною. Не озирайся, — сказав він.
— Що відбувається?! — прошепотіла я, але він уже тягнув мене крізь натовп.
Люди метушилися, маски падали на підлогу, хтось плакав, хтось сміявся надто голосно — ніби намагався переконати себе, що це частина вистави. Але я знала: це не гра.
Ми вислизнули в бічний коридор. Тут було холодніше, камінні стіни дихали старістю, а факели кидали тремтливі тіні, що рухалися самі по собі.
— Хто він? — вимагала я. — Той хлопець.
Віктор зупинився. Його обличчя в напівтемряві здавалося майже людяним — надто втомленим, надто справжнім.
— Роуен, — промовив він неохоче. — Перевертень.
Слово вдарило сильніше, ніж ляпас.
— Це… жарт? — мій голос тремтів.
— Ні.
Я відступила на крок. — Тоді ти…
Він не відвів погляду. — Вампір.
Мовчання між нами було гучнішим за музику в залі.
— Ти не боїшся мене, — сказав він тихо. — Це добре. Але тобі варто.
— Ти заманив мене сюди, — прошепотіла я. — Навіщо?
Він зробив крок ближче, але зупинився, ніби наткнувся на невидиму межу. — Бо тебе неможливо було не помітити. Бо твоя присутність… порушує рівновагу.
— Я звичайна!
— Ні, Міє, — вперше в його голосі прозвучав біль. — Саме в цьому і проблема.
Десь далеко пролунав глухий гуркіт. Крик. Потім ще один.
Віктор різко обернувся. — Вони не мали з’явитися тут. Не сьогодні.
— Хто «вони»?
— Ті, хто не визнає Договір.
Він знову взяв мене за руку. — Ти маєш піти. Зараз.
— А ти?
— Я затримаю їх.
Я подивилася на нього — по-справжньому, вперше. — Ти ж не герой.
Куточок його губ ледь здригнувся. — Ні. Але сьогодні я спробую ним стати.
Він виштовхнув мене в службові двері, і холодна ніч ударила в обличчя.
Я бігла.
Каміння під ногами ковзало, сукня плуталася, маска злетіла десь на сходах. Я не знала, куди саме тікаю — просто геть. Подалі від маєтку, від світла, від правди, що наздоганяла надто швидко.
І тоді я почула кроки.
Не людські.
Надто легкі. Надто швидкі.
Я різко обернулася — і побачила їх.
Двоє. В тінях. Очі світилися червоним.
— Не бійся, — прошипів один. — Ти нам потрібна живою.
Моє серце калатало так голосно, що я була певна — вони його чують.
Я відступила. — Хто ви?
— Ті, хто не дозволить тобі стати їхньою.
Вони рушили вперед.
Я закричала.
І тоді ніч вибухнула.
Тіло врізалося в одного з них із силою, від якої тріснула кістка. Другий не встиг навіть зреагувати — тінь злетіла на нього, збиваючи з ніг.
Рик розірвав повітря.
Він стояв між мною і ними — Роуен.
Очі світилися бурштином, плечі були напружені, рухи — хижі, без жодного сумніву. Це був не хлопець із балу. Це була істота ночі.
— Забирайтеся, — гаркнув він.
— Це не твоя справа, вовче, — прошипіли у відповідь.
— Вона — моя справа.
Він рухався швидше, ніж я могла стежити. Удар. Кров. Крик. Через кілька секунд усе скінчилося. Тіла зникли в темряві так само раптово, як і з’явилися.
Я стояла, тремтячи.
Роуен обернувся до мене повільно, ніби боявся налякати.
— Ти в порядку?
Його голос був зовсім інший — тихий, глухий, людяний.
— Ти… — я ковтнула повітря. — Ти перевертень.
— Так.
— І вони… і Віктор…
— Я знаю, — перебив він. — І знаю, що тобі зараз хочеться втекти ще далі.
Він зробив крок назад, даючи мені простір. — Але вони не зупиняться. А я — так.
— Чому? — прошепотіла я. — Чому ти допомагаєш мені?
Роуен подивився на мене так, ніби правда була надто небезпечною. — Бо ти пахнеш домом.
Бо мій звір заспокоюється поруч із тобою.
Бо якщо я цього не зроблю — ти не доживеш до ранку.
Ніч була густою, повною шепотів і загроз.
І вперше я зрозуміла:
бал був лише запрошенням.
Справжня гра починалася тепер.
🖤🔥