А все так благородно починалось...

Кінець60-х—початок 70-х років минулого сторіччя був
дуже урожайним на дітей.Ну, на кутку Рокітне в Прилуках
Чернігівськоі област.і-точно.Весною 1977 “урожай” був
на стадії повноцінного спілкування і активного
кучкування. Простіше кажучи, сонячного травневого дня,
Колька і Сірьога Студебеккери(через дорогу), Наташка
Бабенчиха( з угла од площадки). Тамілка(через забор
од Лисенка), Лєнка Гуня(третя хата од Бабенчихи) і Колька
Лисенко( зліва од нас через забор) посеред переулка
вирішували питання світового значення : як нам провести
це літо, шоб потом цілий год не плюваться.
– На ті карусєлі на площадці дивиться не можна,не то
шо кататься!
– А на лавочках ні в карти не погуляєш,ні в квача не
побігаєш, бо всігда хтось із взрослих прогонить і
наругає.
– Так в квача на деревах можна..Інтірєсно і весело!
– Було їнтірєсно,пока та мала обізяна(тьоті Танін
Ігорь зправа од нас через забор)за нами на каштан
не подерлась, не навернулась отттуда ї руку не
поламала...
– Та там крику було більше.чим перелома
– Ага! Він 2неділі в гіпсУ,ами наказані...
– Ладно! Допустім,гуляєм тут-в число,чи в
іспорчений тіліфон...Або в вибивного, “жабу” чи
скакалкі..
.– В переулку одна лавочка. Там постоянно як не баба
Маруся сидить, так дядя Вася лежить!Мяч і
скакали.канєшно, харашо, а єслі дощ?В сарай нас
уже ніхто не пустить...
Тут всі відволіклись на минулорічні спогади про
Бабенковий сарай,де ми пережидали зливу. Хтось
случайно знайшов зім яту пачку,де лежали сігарєти
з фільтром “Запашні”. Ніфіга не запашні! Страшно
вонючі і на смак гидотні. Ми тоді їх заїдали всім
підряд, а в сараї розлили керосін з каністри,шоб
димом не воняло( тіпа.случайно зацепили.а воно
хлюпнуло). Но нас всьо равно наказали, бо малий
Ігорь нажалувався мамі,шо йому “не дали
попйобувать палоцьку пих-пих”.Хотя, мог би й не
жалуваться. Коли від трирічної дитини пре
тютюном і керосіном, можна й так про все
догадаться. Батьки ж не зовсім дурнІ...
За мемуарами не помітили,як з сусідської прочиненої
хвіртки обережно вибрався нарядний карапуз в синіх
шортіках і впенено потупотів в нашу сторону...
-Нє,це не дітьо, а якесь бєдствіє!-возмущьонним набатом
гуде Бабенчиха.Всі дружно повернули голови в напрямку
Наталчиного погляду. Колька Лисенко чудом встиг
підхватить Ігоря на руки за секунду до того,як маленька
ніжка в новенькому сандаліку на білий носочок виміряла
глибину вічної калюжі коло забора богомольної Катерини.
-О! -Тоном озарьонного генія викрикнув спасітєль
неслухняної мєлочі,кивком показуючи в бік молодої
абрикоси коло нашого двору.
-Точно! І травичка. І тєньок....
-Клійонку од дощу натягнемо, старими одіялами пол
утеплимо...-Ящик скатьоркою накриємо.. І буде..
-Халабуда! Настояща! А не прошлогоднє чортєшо в
Тамілки на городі!
Всі швиденько кинулись по своїх сараях по необхідні
будматеріали. Через пів години ми вже трудовими
мурахами копошилися під абрикосою, періодично
спотикаючись об малого Ігоря.Той заявив,шо “хоце
стйоїть”і плутався під ногами,з ентузіазмом тягнучи на
будівництво все навколишнє сміття....
Про те, чим стане для нас літня хованка від дощу і місце
для”перекусОнів”, ніхто тоді не думав...