Байки старого кашовара
Слід на борошні
Минуло три дні.
Онохрей готував сам — юдзу-соус, рис, навіть місцеві соління почали виходити дивно добре. Та все одно щось губилось у парі над казаном. Ледь чутне, як пісня, яку чуєш уві сні, а зранку — вже забув мелодію.
Кіцуне зникла. Ні тіней, ні сліду.
Стара мовчала, лише одного вечора витягла з кишені лисичий хвіст із червоним намистом — і поклала на стіл.
— Це що?
— запитав поглядом Онохрей.
Вона показала в бік лісу.
Храм у тумані
Він ішов у тумані до старого святилища, де бамбук гойдається, наче дихає.
Храм стояв напіврозвалений. Колись там молились богам лисів, тепер — лиш мох, камінь і запах старого дерева.
На порозі — таця з їжею.
Ідеальна тарілка: тонкацу, нарізаний зі смаком і любов’ю, соління, що хрумтіли як осіннє листя морозного ранку, і соус — саме той, що вперше торкнувся його душі.
Біля таці лежав листок, написаний каліграфією:
"Коли ти вариш не для себе, і не для слави — страва пам’ятає твої руки."
Онохрей сів біля таці, з’їв мовчки. Вперше — повільно.
І врешті почув: як у ньому щось замикається, а щось — навпаки, відкривається.
Наче знову навчився мовчати — як лисиця, що вміє варити.
Так лишилась у нього звичка — залишати перед сном тацю з простою стравою. А іноді вранці він знаходив там новий рецепт, або пелюстку юдзу, або… слід лисячої лапки з борошна на столі.
#3017 в Фентезі
#219 в Не художня література
Відредаговано: 28.12.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
