Кіцуне - лисиця яка говорила з їжею

Бамбуковий гай, селище Ямашіро, край нічних вітрів...

У тому селищі, де кожен дах пахне чаєм і бамбуком, Онохрей затримався не з власної волі.

Вела дорога його до Кіото, але хтось наче поклав камінь у черевик — і довелось зупинитися. Зліва туман, праворуч — ручай. Перед ним — будиночок із глиняною піччю і вивіскою, схожою на зів’ялу квітку лотоса.

Там його й прихистили: стара, німа жінка і дівчина з очима, як листя камелії.

Удень Онохрей лагодив покрівлю, носив воду, часом варив юшку чи кашу, бо з місцевої кухні розумів мало. Проте ночами ставалось щось дивне.

Вранці його страви виявлялись... кращими, ніж увечері. І це було не як відпочилий смак — це було ніби хтось лагідно доторкнувся до душі юдзу і сказав їй: “прокинься”.

Першої ночі подумав — то він сам.

Другої — що стара додає щось потай.

На третю ніч вирішив не спати.

 Він лежав під тонким коцом і чув, як миші гризуть бамбук.

Аж раптом — легкий звук, як коли лапка гойдає соусник.

Тінь ковзнула біля печі.

— Кіцуне, — подумав Онохрей.

— Лисиця, що варить краще за тебе. І вміє не залишати слідів.

Він підвівся тихо, мов місячна тінь. У кухні — ледь помітне світло.

І вона була там.

Не стара, не дівчина, а істота з червоним шарфом, хвостами, що танули в повітрі, і руками, що змішували юдзу з соєвим соусом. Вона не лякалась — навпаки, усміхнулась.

— Ти не вмієш слухати. Тому твій суп кричить.

— А ти? — прошепотів Онохрей.

— Я варю мовчки. Іноді — для того, щоб тебе розчути.

 Вони варили разом.

Цілу ніч. Без слів.

І вранці дівчина з очима камелії сказала:

— Це найкраще, що я їла за все життя.

А стара кивнула. І пальцем написала на столі в рисі:

“Довіра — це коли ти дозволяєш іншому покращити твоє.”

 "Не кожна лисиця краде. Деякі — повертають те, що ти загубив у собі сам."