Тінь під шовковицею

У високих горах Ідзу, де тумани стеляться так густо, що сам час плутаєш із димом, є одне село, якого не побачиш на мапах. Біля нього — старий синтоіський монастир, збудований із дерева, що вже тоді було старим, коли ще не було перших самураїв. Біля монастиря — стара шовковиця. Кажуть, її посадила жінка, що чекала, доки повернеться чоловік із війни. Не дочекалась. Померла. А тінь її — лишилась.

І от коли я туди дістався, не до забавки було — село мовчить, ворота монастиря зачинені, навіть собаки гавкають наче шепочуть.

“Тут Онріо, — сказав мені старий рибалка, що дав мені хмиз на вогонь. — Дух жінки. Злий. Не спить.”

Але я не з тих, що боїться привидів - якось під Хустом мені вже привид варив куліш — вижив, то й тут не розгублюсь.

Одного вечора, коли я варив просту юшку на корінні та рис із сушеними грибами, почув у лісі плач. Пішов — а там хлопчик, босий, наляканий, каже: “Голос мене кликав... А потім — заблукав...” Взяв його на плечі, повернув до села. Монахи побачили — й мовчки вклонились. За те, що врятував дитину, впустили мене в кухню, куди не кожному дозволено.

Кухня мовчання — так її звали. Все дерев’яне. Вогонь прихований. Ніж — як молитва. Вчили мене готувати місо-суп, де кожна краплина натякає на тишу. Вчили варити рис із мацутаке, що пахне, як дощова ніч. І головне — чай матча, збитий до піни так обережно, ніби шепочеш молитву без слів.

А привид...

Тінь під шовковицею з’явилась і мені. Ніч. Тиша. А вона — стоїть. Не говорить. Тільки очима — як криниця. Я тоді поставив перед нею миску з супом і сказав:

“Я не знаю твого болю, але знаю: якщо злість не годувати — вона зникає. Їж, сестро.”

Вона не з’їла. Але й не повернулась. Кажуть, відтоді її не бачили. А шовковиця — зацвіла вперше за сто років.

Онохрей тоді сказав: “Навіть тінь може розчинитись у доброму бульйоні. Тільки не скупись на час.”