Дими-тумани

Львів зустрів Онохрея непривітно. Небо було кольору старого олова, а вологий вітер зносив із Високого Замку дрібну крижану крупу, що колола обличчя, наче тисячі дрібних голок. Старий кашовар, підібравши поли свити, пришвидшив крок, аж поки не почув ритмічний, чистий спів металу.

На околиці міста, де вузькі вулички впиралися в осінній ліс, стояла кузня. Крізь прочинені двері виривалося помаранчеве світло, таке тепле, що Онохрей мимоволі зупинився.

Всередині працював молодий коваль. Його рухи були точними й водночас легкими, наче він не бив по залізу, а диригував ним. На верстаку лежали вже готові ножі — витончені, з візерунками, що нагадували мороз на склі.

— Чи дозволиш, господарю, перечекати негоду біля твого горна? — тихо запитав Онохрей. — А натомість я приготую таку вечерю, яка зігріє навіть камінь.

Молодий чоловік витер піт із чола, глянув на старого і посміхнувся. У цій посмішці було щось таке знайоме, що в Онохрея на мить перехопило подих.

— Заходь, старий. Вогонь у мене спільний для всіх, хто з добром.

Поки коваль закінчував роботу, Онохрей заходився біля казана. Він дістав найкраще, що мав: добірну гречку, сушені білі гриби, принесені з карпатських плаїв, та шмат запеченого підчеревка.

— Знаєш, синку... — почав Онохрей і раптом замовк, схаменувшись. — Знаєш, ковалю, ніж — він як людина. Можна викувати форму, але гартує його лише вогонь і вчасне охолодження.

Вони говорили всю ніч. Про мандри, про метал, про те, як важливо триматися свого корінння, навіть коли вітер збиває з ніг. Молодий коваль розповідав про свої мрії — викувати меч, який ніколи не затупиться, а Онохрей слухав, ковтаючи слова, які так хотілося вимовити. Він дивився на міцні руки молодого чоловіка і бачив у них свої власні руки тридцятирічної давнини.

Коли сірий ранок почав просочуватися крізь щілини у стінах кузні, коваль дістав із скрині невеликий ніж. Його лезо було викуване з багатошарової сталі, що ледь відблискувала блакиттю,  а руків’я зроблене з мореного дуба.

— Візьми, мандрівнику. Ти нагодував мене не просто кашею, а чимось більшим. Нехай цей ніж служить тобі вірно. Він не для війни, він для хліба і для шляху.

Онохрей взяв дарунок. Його пальці тремтіли. Він швидко відвернувся до свого казана, ніби щось там забув, а насправді — щоб сховати очі, які раптом стали вологими.

— Дякую тобі, — прохрипів він. — Бережи себе. Ти... ти великий майстер. Батько пишався б тобою.

Онохрей вийшов за поріг. Дрібний сніг уже припорошив землю. Він не озирався. Він знав, що кожен крок віддаляє його від рідної душі, але шляхи кашовара-філософа ніколи не бувають простими. Він стиснув новий ніж у кишені й рушив у бік далекого земнокола, шепочучи благословення кожному ковалю, кожному синові й кожному роздоріжжю, що чекав на нього попереду.