Пробудження Праохоронця

Онохрей помітив його ще здалеку. Це не була людина — скоріше згусток сутінок, що коливався над полином, марево, яке набуло подоби високого старого в лахмітях, зітканих із павутиння та перекотиполя. Його очі були порожніми, як висохлі колодязі, а голос нагадував шелест сухої ковили:

— Навіщо ти кличеш зозулю там, де панує лише пустка? — прохрипів Дух. — Я бачив, як народилися ці трави, і бачив, як вони пили кров замість роси. Я втомився бути пам'яттю цього степу. Я хочу стати тишею, роозчинитись в небутті.

Онохрей не здригнувся. Він простягнув Духові глиняну миску з гарячою, рябою від маку «Зозулею».

— Ти забув не світ, Великий Блукальцю. Ти забув його смак, — спокійно мовив кашовар. — Степ — це не тільки порожнеча. Це ще й коріння, що чекає на дощ.

Дух степу повільно взяв миску. Його прозорі пальці торкнулися тепла глини, і він здивувався, що ще може відчувати тепло. Коли перша ложка каші торкнулася його вуст, сталося диво:

  Пшоно нагадало йому сонце, яке він колись ловив долонями над горизонтом.

  Мак розквітнув у його пам'яті мільйонами вогників — то були душі мандрівників, яких він колись оберігав.

  Вершкове масло змастило його заіржавіле серце, і воно вперше за тисячу років стукнуло — глухо, як далекий грім.

Порожнеча в його очах почала заповнюватися синявою вечірнього неба. Він згадав: він не просто вітер, він — вартовий. Його призначенням було не спостерігати за смертю, а вказувати шлях живим.

— Смачно... — прошепотів Дух, і в його голосі більше не було хрипу, лише глибокий резонанс землі. — Я згадав. Я почув кожне зернятко, що проростає під моїми стопами.

Там, де відбулася ця розмова, трава тепер завжди зеленіша, а мандрівники ніколи не блукають колами, бо Дух знову тримає свій дозор.

Дух степу підвівся, стаючи вищим за найстаріші дуби. Він кивнув Онохрею, і там, де щойно стояв старий у лахах, пролетів величний степовий орел, розправивши крила над золотим морем ковили.

Онохрей витер миску полотняним обрусом й задоволено посміхнувся:

— Тепер шлях буде відкритим.