Про час та Зозулю

Онохрей підкинув у вогонь кілька гілок фруктового дерева, щоб дим був солодким, і почав помішувати кашу. Поки пшоно вбирало молоко, а мак розквітав чорними цятками серед золотого зерна, він звернувся до подорожніх, які заворожено дивилися на казан.   

«Ви ніколи не замислювалися, — почав він, — чому зозуля сама не будує гнізда, а підкидає яйця іншим? Усі кажуть: "недобра мати". А я вам скажу: вона — птах вічності. Вона не має дому, бо весь світ — її дім. Вона не рахує години, бо сама є голосом часу, вона не має дітей, бо сама є вічним дитям.

Так і ця каша. Пшоно — це ми з вами, прості люди, що міцно тримаються землі. А мак — це наші мрії та думки про те, що буде далі.

Жив колись один чоловік, який так боявся майбутнього, що щоранку рахував, скільки зозуля йому "накує". Він не сіяв хліб, бо боявся, що не доживе до жнив. Він не будував хату, бо боявся, що не встигне в ній постаріти. Він став сухим і гірким, як сире пшоно.

Одного разу він зустрів кашовара (може, то був мій дід, а може, й сам дух степу, а може й я). Той пригостив його цією рябою кашею і сказав:

— Ти рахуєш роки, які тобі лишилися, але забуваєш про миті, які маєш зараз. Подивися на "Зозулю": у ній маку стільки, що не злічити. І кожна макова зернина — це можливість бути щасливим вже цієї миті.

Чоловік поїв, і вперше за багато років відчув не страх перед часом, а смак цього часу. Він зрозумів: неважливо, скільки зозуля накує років, важливо, щоб у кожному році було стільки добрих справ, скільки маку в цьому казані».

Каша нарешті впріла. Вона була густою, пахла пряним маком і домашнім затишком. Онохрей насипав повну миску найсумнішому з подорожніх і додав:

— Їж. Не рахуй зозуль у лісі. Рахуй радощі в мисці.