Біля Розбитої Вежі

На безмежних просторах Дикого Поля, де вітер заплутується в ковилі, а небо вночі здається занадто глибоким, мандрував Онохрей. Він не мав при собі ні меча, ні магічного посоха — лише старий мідний казан, що виблискував на сонці, та торбу з крупами й сушеними травами.

Онохрей був кашоваром. Але не простим: він вірив, що кожна зернина — це маленька історія, а вода — це час, який дозволяє цій історії розкритися.

Одного вечора, коли сонце вже почало тонути в червоних туманах, Онохрей зупинився біля руїн древньої вежі. Там уже розклали багаття троє подорожніх: закований у потрощені обладунки лицар, молодий злодій із нервовими руками та втомлена жінка в плащі, яка притискала до грудей важку книгу.

— Світ стає гірким, — процідив лицар, дивлячись у вогонь. — Справедливість вичерпалася, як вода в засуху.

Онохрей мовчки підійшов, вклонився і поставив свій казан на вогонь.

— Гіркота, пане, — це лише ознака того, що страву задовго тримали на вогні без нагляду, — спокійно відповів він. — Дозвольте мені підсолодити ваш вечір.

Він почав сипати в окріп пшоно. Його рухи були повільними, майже ритуальними.

  Пшоно — це сонце, що впало в землю.

  Сіль — це сльози світу, без яких смак радості був би прісним.

  Масло — це милосердя, що згладжує гострі кути буття.

— Чому ти вештаєшся цими небезпечними шляхами, старий? — запитала жінка з книгою. — Хіба не бачиш, що навколо війна?

— Війна триває від початку віків... Коли люди воюють, вони забувають смак справжньої їжі, — Онохрей помішував кашу дерев’яною ложкою. — Вони ковтають гнів і заїдають його ненавистю. А сита людина — це людина, яка на мить стає мирною. Світ не врятують закляття, його врятує спільний сніданок.

Коли каша була готова, він розклав її по мисках. Лицар, скуштувавши першу ложку, раптом відчув, як важкість у грудях відступає. Злодій перестав озиратися на чужі гаманці. Жінка вперше за день посміхнулася.

Коли трапеза закінчилася, Онохрей поглянув на зорі, звіряючи свій внутрішній компас.

На світанку Онохрей уже пакував речі.

— Куди тепер? — запитав лицар, чий обладунок тепер здавався не таким важким.

— Туди, де пахне гаром, — відповів кашовар. — Там найбільше потрібна добра каша, мудрість віків і трохи тиші.

Він пішов, зникаючи в ранковому тумані, а звук його мідного казана, що легенько брязкав у такт крокам, ще довго відлунював над степом, наче тиха молитва за ситий і спокійний світ.