Тіні над фьордами

Онохрей давно вже полишив Трансильванію і з кожним днем все далі і далі просувався на північ, пейзаж змінився: високі смерекові ліси поступились голим вітрам, крижаним річкам і землею, що пам’ятає кроки велетів. Сніг ще не ліг, але холод уже дзвенів у повітрі, як меч у піхвах в передчутті битви.

Він ішов на північ, туди, де в глибоких долинах, у дерев’яних залах, ще лунають імена Одіна, Тора, Фрейї. Туди, де, як казав Влад, честь — це не слово, а життя. Там оновляться сили. І, можливо, з’являться нові побратими.

Північ зустріла Онохрея не люто, а гідно. Вітер пронизував з північного сходу, проникаючи в саму душу, як вартовий, що роздивляється чужинця. Білі скелі, порослі мохом і низькими соснами, стояли мовчазно, а серед них, мов залізне серце стародавнього роду, виростав довгий дерев’яний дім, прикрашений різьбленням у вигляді вовків,ведмедів, воронових крил і переплетених зміїв.

На порозі його вже чекали.

— Ти той, що прийшов з-за морів, із самого сходу, — мовив кремезний чоловік у довгому плащі з ведмежої шкури. — Я — конунг Ерік Твердоока з роду Улва. Мій дід служив ще Гаральду Сивоволосому, а мої мечі не забули, як звуки битви лунають у кістках.

Його погляд — як полум’я на морозі — вивчає, але не заперечує. Онохрей лише кивнув.

— Увійди. Нас вже застеріг той, хто бачив крізь серпанки. Старий ворожбит Йоґель, що живе край водоспаду. Він сказав: “Прийде той, що йшов довше, ніж три зими, і принесе правду про останню битву.” Я повірив і чкав.

У залі, схожій на перевернутий човен велетів, уже чекали воїни — чоловіки й жінки з косами, шрамами і твердими очима. Їхні імена звучали, як кроки по кризі: Ґуннвальд, Сіґрід, Торлейв, Фреґнір, Ульда.

Коли Онохрей увійшов, піднявся гул схвалення. Конунг Ерік жестом вказав на почесне місце за його столом.

— Сідай. Тут п’ють, щоби пам’ятати. Їдять, щоби мати силу. А слухають, щоби діяти.

На дерев’яних столах парувала вечеря:

Свинина, запечена з яблуками —, приправлена диким чебрецем.

Солена тріска — засушена на камені й розмочена у молоці.

Печена оленина з журавлиним соусом.

Густий суп з ячменю, м’яса й капусти — варений у великому казані.

Сири з козиного молока, хліб з вересовим медом, сушена риба, солодка каша з журавлиною.

А ще — бочечки з пивом, медовухою й брагою на диких ягодах.

Вечеря йшла гучно, але без надмірної пиятики. Тут вміли пити, щоб пам’ятати.

Коли всі, почасти втамувати голод, Ерік підняв руку. Тиша лягла швидко — як сніг на кістки.

— Гість наш — не просто мандрівник. Він пройшов через землю, де сонце встає над золотими дахами, й говорив із тими, кого бояться навіть тіні. Він знає — що нас чекає. І я прошу: скажи.

Онохрей повільно піднявся. Погляд його пробіг по залі. Він говорив спокійно, але кожне слово — мов рублений камінь.

— Я йшов довго. Від островів, де чайка кричить на вітрах Великого океану, крізь степи, де кочівники розпалюють вогні під зорями, розмовляючи з духами. Я говорив із синами Вогню в Персії, слухав голоси старих драконів у Китаї. Але істина зросла в тінях, коли я ступив у замок одного чоловіка. Владу Цепешу — князю, якого називають по-різному, — судилося бути вартовим Брами. Він — останній бастіон, що тримає зло, що піднялося з-за моря.

Тиша стала глибшою.

— І він сказав мені: зло не приходить, як ватага. Воно — як хвороба. Його не видно, поки не пізно. Воно маскується під блиск, під солодку мову і пісні про свободу, але в ньому немає честі. Його мета — зламати дух. Залишити мечі в піхвах. Змусити вірити, що бенкет — важливіший за вартування.

Онохрей зробив крок уперед.

— Але Рагнарок — це не кінець. Це — очищення. Це битва, яка визначить, що буде далі і чи "далі" взагалі прийде. І я тут, бо вірю: серед вас ще є ті, хто не схилить коліна.

Зал наповнився глухим гомоном, мов буря, що збирається за горою. Конунг Ерік підняв ріг із медом.

— То будемо слухати, будем радитись. Бо настав час — коли пісня знову стає мечем.

Селище, де зупинився Онохрей, звалось Ґраундхольм — затишне, хоч і суворе місце при гирлі річки, що впадала у фіорди. Тут зимові вітри рвали з плечей хутряні плащі, а дерев’яні дахи рипіли від буревіїв, але люди жили гідно — працьовито, чесно, з повагою до предків і звичаїв.

Конунг Ерік Твердоока — високий, з буйною бородою кольору північного золота — оголосив про скликання великого тінгу. Гінці вже вирушили до вождів сусідніх племен. Треба було чекати. І доки тінг не збереться, Онохрей став почесним гостем Ґраундхольму. Його поселили у невеликому будинку, напів вкопаному в землю при конунговому дворі, спостерігав за повсякденням вікінгів, розпитував про ремесла, кораблі, трави та давні пісні.

Та надто довго без лісу йому не сиділося. І одного дня, напередодні дощу, Онохрей, взявши лук, ніж і мішечок з припасами, вирушив на кілька днів у ліс Відьмовий — старий праліс, де ще ходили саги про древніх велетів і духів.

На третю ніч, коли смерека вогким тіням лягла на землю, Онохрей розпалив багаття в заглибленні між кам’яними брилами, зварив у казанку м’ясо зайця з корінням і травами, і вже намірявся повечеряти. І тут…

З темряви, спокійно і беззвучно, вийшла висока постать, що торкалася верхівок молодих ялин. Шкіра в нього була сіркувата, мов зітліле залізо, волосся — біле, як дим. Очі — глибокі, холодні, мов крижана вода з джерела, що ніколи не замерзає.

— Добра ніч, подорожній, — гукнув незнайомець низьким, оксамитовим голосом.

— Добра ніч і тобі, велетню, — спокійно відповів Онохрей, не тягнучись до зброї.