Замок на краю неба

Він з’явився несподівано — ніби виріс з каменю, ніби був тут завжди. Замок стояв на самому краю скелі, що обривалась просто у порожнечу. Під ним — прірва, де гірська річка рвала каміння своїм сивим, скаженим голосом. Навколо, аж до самого обрію, здіймалися стрімкі гори — старі, як світ, порослі густими смереками, що стояли, наче варта, та буками з товстими, мов броня, стовбурами. Тут повітря було важке від вологи, хвої й легенд.

Стіни замку — з темного, майже чорного каменю. Башти — високі, стрільчасті, мов списані рунами вежі середньовічного світу, що досі пам’ятає кров і клятви. Міст до брами — вузький, кам’яний, над урвищем, де один невірний крок обіцяв смерть. Але Онохрей ішов упевнено. Відчував: його тут чекали. Можливо, ще з того часу, як він ступив у Японії на перший берег.

Коли ворота відчинилися, йому вийшов назустріч сам господар.

Влад Цепеш стояв у повному спокої — мовчазний, високий, прямий як спис. Його постать була мужньою, сильного воїна, але рухи — тихі, як у кішки. Обличчя — красиве, майже аристократичне, з гострими вилицями, вузькими губами й чолом мислителя. Йому давали не більше сорока років, але в очах… В очах було більше, ніж вік. Там горіла пам’ять століть — і біль, і досвід, і зневіра, і сталеве переконання.

— Ти прийшов з того краю, де сходить сонце, — мовив Влад, голосом глибоким, трохи хрипким, ніби сам вітер говорив крізь нього. — Я бачу це в твоїх очах. І ти прийшов не випадково.

Онохрей мовчки кивнув.

— Я чув про тебе, — продовжив господар замку. — Кажуть, ти йшов із півночі Японії, бачив літо в Монголії, зиму в Хорезмі, пив чай із мандрівниками в Тибеті, говорив із тими, хто зберіг вогонь Заратустри. Ти — той, кого я чекав. Ти — той, хто розуміє, що світ гниє не тільки зсередини, але й із заходу. Бо зло, справжнє зло, не завжди ходить з рогами. Воно носить шовкові шати, усміхається, і говорить про просвіління.

Онохрей усе ще мовчав, але серце його билося швидше. Він відчув — тут починається новий розділ мандрів.

— Ти пройшов багато, — сказав Влад, і підняв руку. — Тепер відпочинь. Бо нам ще доведеться говорити. Про те, що є істинне зло. І як його спинити.

Вечеря в Кам’яній Залі

Довгий зал, освітлений десятками свічок і смолоскипів. Полум’я тремтіло, відкидаючи живі тіні на кам’яні стіни, де були вирізьблені сцени з битв, лицарських поєдинків і стародавніх обрядів. Повітря насичене духом воску, диму й смаженого м’яса.

Стіл був широкий, масивний, зроблений із чорного дуба, на якому видно було зарубки — не від ножів, а, здається, від часу.

Влад сидів на чолі стола. Його рухи були точні, стримані. У ньому не було нічого зайвого — як у мечі. Онохрей — трохи збоку, як гість, як брат по дорозі.

На столі:

Оленина, запечена з розмарином і часником, м’яка, ароматна, що розпадалась під ножем.

Кров’яні ковбаси з вепрятини, пряні, майже чорні, з ароматом диму і гірчиці.

Тушковані овочі — коренеплоди, цибуля, капуста — в глиняній мисці присипані свіжим кропом, политі духм'яною олєю.

Місцеві сири, тверді і м’які, з білою цвіллю, з гір і долин.

Лісові ягоди — ожина, чорниці, малина — як спомин про літо, подані у дерев’яній мисці.

Глек темного вина і ще один — з водою, настояною на лісових травах.

Вони їли мовчки. Але то була тиша, у якій щось визрівало. Зрештою, Влад підняв келих і сказав:

— За тих, хто не здався. За тих, хто стоїть. І за тих, хто ще прийде. Тебе привела не тільки доля, Онохрею. Ти прийшов тому, що сам вибрав — бачити, знати, діяти.

Вони випили. Без тостів, без зайвих слів. У цій тиші було більше змісту, ніж у тисячах промов.

Після вечері Онохрей вийшов на вузьку терасу над урвищем. Місяць пробивався крізь хмари, і тіні гір здавалися живими. Десь унизу ревіла річка. Повітря було холодне та чисте.

Раптом він побачив Влада — той стояв біля древнього вівтаря, вбудованого в стіну замку. Місце не було видно зі звичайного боку, лише з цього — якби знати, куди дивитися.

Влад стояв у самоті. Перед ним — камінь, на якому було вирізьблено стародавні символи. Над ними тьмяно жевріли три свічки. І… щось інше.

Тінь. Вона рухалась не так, як рухався Влад. Вона відповідала йому. Іноді випереджала. Іноді… питала.

Онохрей не чув слів. Але бачив, як Влад схилив голову. Як мовчав довго. Як поклав руку на камінь — з болем, із пошаною, як на груди побратиму. Потім сказав уголос:

— Я ще тримаюсь. Але вони вже тут. І я не можу сам.

Тінь наче схилилась у відповідь. Свічки тріпотіли. І тоді Влад підвівся, ніби відчув погляд Онохрея. І просто глянув йому в очі — крізь півтемряву, крізь ніч, крізь роки.

— Ходімо, друже, — сказав він спокійно. — Завтра в нас буде розмова.

Тієї ночі, коли замок спав, а вітер перегукувався з вовками, Онохрей лежав на кам’яному ложі, але сон не приходив. Щось тисло на груди, як тінь, що заблукала між двома світами. Раптом він відчув поклик — не голосом, не думкою — серцем. Вийшов босоніж у холодну залу, де ще тлів вогонь у каміні.

У коридорі — тиша. Але біля того самого старого вівтаря, вбудованого в стіну, мерехтіло світло — не свічкове, не місячне. Біло-синє світіння струменіло з-під каменя. Онохрей підійшов, торкнувся каменю долонею.

І… побачив.

Не очима — душею.

Перед ним відкрився обширний простір — поле бою, де світилися чорні й золоті силуети. Але ці воїни не були людьми. Вони несли прапори з символами, що Онохрей бачив у Китаї, у Тибеті, і в Хорезмі — але перекручені, вивернуті, як віддзеркалення.

Серед них стояло щось велике — наче людиноподібне, але без лиця. І в руках — не меч, а перо. Не сокира, а сувій. Не вогонь, а дзеркало. Воно показувало людям самих себе — але у спотворенні, наче закутих у один ланцюг. Кожена ланка мала вигляд крила.