Кажуть, замок у Підгірцях має більше спогадів, ніж вікон. У кожній шибці живе щось, що не хоче бути згаданим. А коли осінь лізе в душу, як старий борг, і мряка обгортає пагорби, зала великої трапезної оживає по-іншому.
У ту ніч свічки тріпотіли, мов плітки у росянистій траві. Вогник кожної танцював на межі між спокоєм і панікою. Дощ стукав у шибки, хоча ніхто не чув, аби надворі падав. І сам замок — наче притихлий, наче слухав.
Граф Бжеський — старий, але ще бравий, із тими вусами, що колись захищали честь у дуелях, а нині лиш прикривають незручне мовчання, — запросив гостей на вечерю. Кілька панночок, такі бліді, що здавались намальованими на пергаменті, сиділи навпроти вікон, де темрява грала в дзеркало. Монах із Кам’янки, із застиглим поглядом і мовчанкою, що важила більше за слова, був поруч. І Онохрей — кашовар, мандрівник, майстер ножа та ложки і мовчазної мудрості. Його запросили не стільки готувати, скільки засвідчити.
Він подавав вечерю. Тушкована гуска із яблуками, печені овочі, грибна мачанка, бруснична полива і квас. Усе просто, але в кожній страві — натяк на щось, що пахло не лише приправами, а й спогадами.
— То як завше, Онохрею: з нічого зварив не знати що, і то таке, що язик тішиться, а душа відпускає гріхи, — пожартував граф, беручи ложку.
Онохрей погладив вуса:
— Де є вогонь і розум, там і вечеря, пане графе. Хоч і без м’яса — лиш дух лишився…
Панночки хихотіли. Їхній сміх був наче дзвіночок без язика — чути, але не зрозуміти звідки.
Одна з них, дивлячись у темряву за вікном, прошепотіла:
— А ви знаєте, що сьогодні ніч, коли Блуд приходить до столу?
Монах, уперше за вечір, озвався:
— Він не приходить… Він уже є. Його не кличуть — його залишають за спиною.
І в ту ж мить щось посунуло двері. Скрип. Вітер, мов невидимий гість, влетів у залу й погасив половину свічок. Темрява стала тіснішою, а тіні — довшими.
До зали увійшов чоловік у темному плащі. Обличчя його ховав каптур, але з-під нього блиснула жаринка — чи ока, чи вуглика, що ховався між зморшками часу.
Голос його був дивний: у ньому чулась львівська говірка, вологий мох з лісу Кайзервальд і щось таке, що пахло старим гріхом:
— Казали, буде вечеря. А я завше приходжу, коли страва — не лише їжа, а й вибір.
Онохрей поволі підвівся. Його ложка, завше за поясом, мовби потяжчала.
— То ти, Блуде, нарешті зняв каптура?
Гість усміхнувся:
— А ти, Онохрею, нарешті зварив вечерю, гідну замку… і замкнутості.
Усі притихли. Не було певно, хто кого тримає — ложки руки чи руки ложки. Час застиг, як холодний відвар.
Граф, силкуючись зберегти легкість, спитав:
— Що ж це буде — бенкет чи суд?
Блуд відповів:
— А це залежить, пане графе, хто з вас прийшов сам, а хто — себе привів…
Замкова зала була освітлена лише свічками — сотні тонких язиків вогню тремтіли у високих канделябрах, відбиваючись у потемнілому дзеркалі на стіні, ніби тіні давно забутих душ. Вечеря тривала. За довгим столом, накритим чорним оксамитом, сиділи гості — дивні, мов з інших часів. Дехто з них здавався наче з почорнілих полотен забутих століть, інші ж — мовби зійшли зі сцен барокових трагедій.
І серед них — Онохрей. Його ложка була дерев’яна, за поясом, як завжди, ніж та мірна сільничка. Він не їв — пив лише воду з кубка, хоча кожному подавали напій багряного кольору, густий, мов оксамитова спокуса.
Блуд, що сидів на протилежному кінці столу, говорив:
— Усі страви тут — як бажання. Гарячі, як гнів. Холодні, як помста. Солоні, як сльози. Солодкі, як зрада.
— А де каша? — стиха спитав Онохрей, здавалось би самого себе.
У залі з'явився тихий сміх.
— Стара твоя каша нічого не варта тут, Онохрею. Це — місце тих, хто зрадив себе.
І тоді двері повільно розчинилися.
Увійшла жінка. Світла на обличчі, вишукана у вбранні польської шляхтянки. Її очі зустрілися з Онохреєвими, і в них він побачив — спогад. Колишню подругу. А може — спокусу? Чи відгомін того, що лишив давно, коли ще був молодим, і носив шаблю,а не кашоварського ножа?
— Он ти де, мій любий... — сказала вона тихо. — Ходімо. Там тебе чекає те, чого не знайдеш ані в горах, ані в степах, ані у мисці з кашею...
Онохрей підвівся. І в цей момент вітер зашипів у комині. Свічки затріпотіли — а з темряви почувся голос:
— Якщо підеш — забудеш шлях назад.
Але Онохрей лишився стояти.
— Якщо забуду, то значить — не мій то шлях. А якщо мій — знайду і в темряві, навіть з закритими очима.
І світло повернулося.
Жінки вже не було. Блуд кивнув повільно, як учитель, що визнає перевагу учня.
— Тоді йди. Але ти ще повернешся. Бо кожен з нас хоч раз — вечеряє тут.
Щойно жінка зникла, а зала знову наповнилася тінями, як у дверях з’явився новий слуга. Його обличчя ховалося за срібною маскою, а руки — довгі, мов вузлуваті гілки старого грабу — несли тацю, покриту срібною покришкою. Він підійшов до Онохрея і зупинився.
— Страва твоя, — мовив Блуд. — Але пам’ятай: тут їжа — не для тіла, а для суті.
Слуга відкрив покришку.
На таці стояла миска з темною кашею. Вона парувала, але ніхто не відчув запаху, ніхто крім Онохрея. Лише дивне відчуття, ніби ти вже десь це їв — чи у дитинстві, чи уві сні, чи в день, коли втратив щось важливе.
— Це — каша з забутого зерна, — прошепотів Блуд. — Зерна, що росте там, де люди вже не пам’ятають, ким були. Вона вариться в сльозах і присмачується тінню. У кожного свій смак. У когось — полину. У когось — м’яти з медом.