Легенди Чугайстра

Осінь в Карпатах не приходить — вона прорізає, як вітер крізь подертий кожух. Понад полонинами гуляє непривітний хміль — то вітер з дощем, то сніг, ще не зимовий, але вже кусючий.

Онохрей, закутаний у стареньку кожушину, ступав кам’янистою стежкою між покрученими смереками. Дорогою до Трансильванії вирішив зупинитися на ніч — ноги змучились, а душа прагла тепла.

Колиба, що трапилась дорогою, стояла самотою на краю полонини, ніби забутий вівчарський спогад. Зкособочені двері, кілька лавок, застиглий присмак давнього диму. Але дах цілий — значить, буде нічліг.

Він розпалив ватру з обережною ніжністю, як старий, що торкається чола онука. Потім з бесагів витягнув кілька бульб, жменьку сушених грибів, шмат сала, жорену сіль. Заклав усе до старого казанка, що був з ним ще з татарських степів, і поставив над полум’ям.

Аж тут, коли запах страви пішов по закутках, двері тихо, як спогад, рипнули. У колибу ступив чоловік, високий, як жереп у роки дощові. На плечах — гуня з ведмежої шкури, у руці — посох, як дубова доля, а за поясом — бартка, як суворе слово.

— Будь здоров, Онохрею, — гукнув.

— І ти будь, Чугайстре. Сідай, погрійся, — спокійно відповів кашовар, наче бачив його щодня.

Той сів до ватри, простяг долоні. Вогонь тріпотів у його очах.

…Вогонь потріскував, кидаючи червоно-золоті відблиски на сажу стін. Чугайстер, обіпершись на держак своєї довгої палиці, мовчав, обнюхуючи повітря, ніби перевіряв, чи справді все гаразд. А тоді хрипко засміявся:

— Та ти не з боязких, Онохрею… Гадав, побіжиш, як зайць по насту.

— Я, — каже, — не за цим сюди йшов. Не кожного вечора з лісовим господарем вечеря випадає.

— Га, вечеря, — прицмокнув той. — Добре слово. А добре слово — то й добрий спомин. А добрий спомин — то вже не просто вечеря, а цілий пир!

Онохрей підсунув до вогню горщик з кулешею, а сам заходився різати на плахті шмат сала, запеченого у попелі. Чугайстер пильно дивився на руки старого кашовара, мовби пригадував щось забуте. Нарешті заговорив:

— Давно вже не розпалювали тут ватри по-людськи… Лиш ватра і їда здатні пригадати духам, що вони колись були плоттю. А ти, Онохрею, знаєш, чим дух від тіні відрізняється?

— А тим, що тінь не має пам’яті, — відповів кашовар. — А дух — ще й досі співає колядку, яку в дитинстві чув.

— Ти своє знаєш, — вдоволено кивнув Чугайстер. — То слухай же. Бо першу байку я тобі розкажу, таку, якої ще й вітри не всі пам’ятають. Легенду про Діву, що співала на камені.

Легенда про Діву, що співала на камені

— Було це ще до того, як у горах з’явився перший монастир, — почав Чугайстер, дивлячись крізь вогонь, ніби в глибоку воду. — Ще до того, як люди почали хрестами позначати стежки. Жила собі на полонині Діва. Ніхто не знав, звідки вона прийшла. Кажуть, її принесло літо, коли роси блищали, як срібло, а тиша між смереками була така, що чутно було, як сніг дихає під землею.

Вона була світловолоса, з очима, в яких небо відбивалося, як у високогірному озері. Але не те було головне. Вона співала. Так співала, що звірі лягали довкола, як біля ватри, і слухали, а бурі обходили камінь, де вона сиділа, якось боком, щоб не потривожити.

— А що співала? — спитав Онохрей, обережно помішуючи куліш.

— Старі пісні, яких ніхто більше не знає. Одну про того, хто проспав весну. Другу — про вовка, що навчився сміятись, але від того втратив зграю. А ще одну — найсумнішу, про кохання птаха до каменя.

Чугайстер замовк, ніби зважував, чи варто казати далі. Але воно вже лилось із нього, як вода з повеневого струмка.

— Її спів чув і той, хто не мав серця. Сама Тінь-Безіменна, що блукає між гір, шукаючи душі, які загубили свій шлях. Прийшла вона до Діви не як страх, а як прохання. Попросила пісню… для себе. Бо, каже, ніколи не знала, що таке смуток з надією.

— І співала їй Діва? — спитав Онохрей тихо.

— Співала. До світанку. А тоді щезла. Ніхто її більше не бачив. Лиш на камені, де вона сиділа, час від часу лунає спів — як тільки вночі стає дуже тихо, і ніхто не боїться слухати. А той камінь назвали Співучим. Таких є лише три у Карпатах. Один — тут, неподалік.

Вогонь потріскував, і Чугайстер на мить примружився, прислухаючись, ніби щось почув у темряві за колибою. Потім кивнув сам собі й прошепотів:

— А пісня залишилась. І хто чує її, той вже не буває сам. Навіть у темряві.

Онохрей обережно поклав до тарілки ще один шматок сала, заправленого часником і смаженими скибками хліба. Підсмажене на попелі сало, злегка розтоплене, випускало соковиту гіркуватість, яка наповнювала весь простір колиби. Він поставив тарілки перед Чугайстром і сам сів поруч, спостерігаючи за тим, як лісовий дух обережно вмочає в сало шматок хліба.

— Ну, що скажеш? — спитав Онохрей, поправляючи вогонь. — Часник надає смаку чи все ж надто для тебе?

Чугайстер кивнув, мовляв, нічого не можна сказати, бо то дійсно смачно. Але після кількох хвилин мовчазного поїдання він, не піднімаючи погляду, заговорив:

— Часник… Часник — то справа тонка. Як сало без часнику — то й не сало зовсім. І ти, старий кашовар, добре знаєш, що тут — не лише їжа, а й лікування. І мова… через сало і часник, через ці прості речі, душа до себе повертається.

Онохрей тихо посміхнувся. Він давно зрозумів, що Чугайстер, навіть не сказавши багато, міг знайти в їжі те, що не відразу помітне.

— Так, лікування, — погодився він. — І спогад. Не тільки від смаку, а й від запаху. Хліб із часником нагадує про мою молодість, коли з дідами після роботи на полі сиділи за столом. І навіть той вогонь, що зараз горить, нагадує мені теплоту старої пічки в нашій хаті.