Блуд із Кайзервальду

Кажут ґазди старі, же в лісі Кайзервальд, шо біля самого старого Львова, досі водиться той Ґречний Блуд — а той такий, же як візьме тебе в оборот, то й сам чорт тебе не знайде, хіба якби мав якийсь плян, та й то без ґарантії. Ну той, шо людину веде — не як провідник, а як бабця веде шнурівку через дірки: довго, плутано, і без розумної цілі. 

Якось гурт таких, знаєш, хлопів — ще зелених, але вже з амбіціями — пішли в ліс. Та не по гриби, а по здобич: мисливці, але більше на дівуль, ніж на звіра. Та таки їм шось вдалось: дику козу вполювали. Зраділи, шо аж хотіли знимку з нею зробити, але на той час фотографії ще й не придумали. Змайстрували жердину, поклали ту бідну козу на плечі й гайда додому, бо ж вдома чекає ґаздиня і діжечка пива в півниці.

Та ліс — то не Стрийський парк: там, як звернув не туда, то вже назад не повернеш, навіть як маєш яку мапу та молитовник. Раз звернули, другий — а далі вже тілько шепочуть між собов: «А може ми вже туйки були?», «А може то дуб той самий, шо коло нього ми "коня прпняли"?», «А чого мокро, хоч зверху ніч не капає?»

І тут — на тобі: хата. Зижка така, як з казки, тіко не з тої, шо добре кінчається. Біля неї — вогонь, такий, же якби мав з собов каву, то можна би було зварити. А на жару — мідний казан. Великий. Такий, шо міг би вмістити всю любов до пляцків на Різдво. А в казані шось булькотить, якби борщ, але з характером.

А там я. Онохрей. Старий кашовар, що вже не одних хлопів годував і не одну ніч в лісі пересидів. В брилі, з сердаком на плечах, з ложкою за поясом і люлькою, шо пахне полином і чортзна-чим.

— Сідайте, хлопці, — кажу, — бо виджу, шо вас Блуд повів, як львівський дощ: зненацька, зле і без парасолі.

Вони сіли, ноги випростали, гріються, ніби вперше в життю вогонь бачили. Розказали, шо й до чого, я слухаю, лише вуса кручу та під носа муркочу, як той котик на п'єцу.

— Е, не біда. Виведу, — кажу. — Але найперше — шось їсти. Бо з порожнім шлунком хіба шпацірувати по Підзамче, а з лісу не вийдеш.

А в казані — коза тушкована з травами коріннями та ще й з грибами, а чи не їхня раптом. Така м’яка, така духмяна, шо аж павуки з гілля повилазили з лижками на поготові. Хлопаки їли, якби то була остання вечеря, а може й була. А я, тим часом, розповів Їм стару легенду, а може й не стару, а може , на той час, її ще й не придумали...

"Колись давно, коли Кайзервальд ще не мав своєї пишної назви, а був просто частиною великого лісу, що оточував Львів, у його найглибшій частині, куди рідко ступала нога людини, росла дивовижна папороть. Її листки не були зеленими, як у звичайних папоротей, а сяяли ніжним сріблястим світлом, особливо вночі, коли місячне проміння пронизувало густе листя дерев.

Старі люди розповідали, що ця срібна папороть була чарівною. Вона не цвіла, як інші квіти, але напередодні великих свят, особливо на Івана Купала, на її найвищому листку з'являлася срібна росинка. Той, хто встигне зібрати цю росинку до сходу сонця, отримає особливий дар – розуміти мову птахів і звірів, що населяють ліс.

Багато сміливців намагалися знайти срібну папороть, але густий ліс ревно оберігав свій скарб. Стежки плуталися, дерева ставали на заваді, а тихі шепоти вітру збивали з пантелику. Лише тим, чиї серця були чисті, а наміри – щирими, ліс іноді дозволяв наблизитися до свого таємничого серця.

З часом легенда про срібну папороть стала частиною місцевого фольклору. Молоді дівчата вірили, що якщо знайти її, можна дізнатися про долю свого судженого. Мисливці сподівалися, що розуміння мови звірів допоможе їм у полюванні. А лікарі вірили, що срібна роса має цілющу силу.

Коли імператор Франц Йосип I відвідав ці місця і захопився красою лісу, люди стали називати його Кайзервальдом. Але навіть ця велична назва не змогла затьмарити давню легенду про срібну папороть, яка, за переказами, і досі дрімає в серці лісу, чекаючи на того, чиє серце буде гідне її магічного дару."

Потім я встав, сказав: «Но, час додому». Вказав на стежку. Пройшли кілька кроків — і вже поле, і світло, і жайвір співає, а той дощ, шо був, зник, як знижки після акції.

І тут один озирається: — А де коза?..

А жердина — пуста, як обіцянки політиків. А вогонь згас. А мене — гоп, і нема.

Кажут, же в тих лісах не все твоє, шо тримаєш. І не кожна коза — для печені. А іноді й сам не знаєш: чи ти вечеряв, чи тебе вечерею зробили.