Байки з Підгорецького замку

Кажуть люди: «Як шлунок повний — і душа в спокої». А я, Онохрей, що вже з десяток літ мешкаю у Підгорецькому замку, знаю: не тільки людям треба вариво гаряче. Бо мають ліс, поле й вода своїх духів — мавок, лісовиків, привидів, а то й таких, кого краще й не кликати вголос.

Я тут і за знахаря, і за костоправа, і за травника. А як треба — і алхімічну настоянку зварю, щоб зуб мудрості не мучив чи серце не рвалося. Але найголовніше — щовечора я готую вечерю. Не просту — духмяну, гарячу, щоб і нечисть, і добра сила, що до мене приходить, була задоволена, сито посиділа, людей не чіпала.

Бо ж як ситий — то й не злий. А як не злий — то й балачку поведе. Ото й сідають вони за мій стіл: лісовик, мавка, привид Килимник, перевертень, а часом і щось зовсім дивне. Їдять — та байки свої розповідають: бувальщини, небилиці, жарти й таємниці.

І я ті вечері пам’ятаю, як зілля у скляницях. Зараз от візьму ложку, загребу грибної юшки — та й розкажу вам, як усе було...

Як тільки місяць став круглим, мов полумисок, і заглянув у вікно  офіцини Підгорецького замку, Онохрей запалив каганець, притишив вогонь під казаном і протер велике дерев’яне полумиско. У повітрі вже пахло грибами, часником і старим лісом.

Одне за одним почали сходитися гості.

Першим, як завжди, прийшов Лісовик Боримир — моховий, з очима кольору стиглого горіха. Веселий, добрий, проте легко дратується, коли хтось ламає гілки чи залишає сміття в лісі. Замість посоха — палиця, в яку вросло щось настільки химерне, наче й не з цього світу. 

 За ним, нечутно, ковзнув Привид Килимник — тонкий, як ранковий туман, у вишитій сорочці з дірками від часу. Колись був панським кравцем, тепер ходить замком і заглядає в дзеркала, перевіряючи, чи пам’ятає ще, як зашивати душі.

Третьою зайшла Мавка Рута — босонога, з волоссям до пояса, що пахне м’ятою й дощем. Легка, як пісня, але з очима, які бачили більше, ніж хотіли б. Усміхається лише тоді, коли в повітрі пахне свіжою юшкою.

А останнім — коли казан уже тихенько булькав — прийшов Перевертень Ярема, в людській подобі, але з очима, які світилися жовто, мов ліхтарі в лісі. Він чемний, стриманий, завжди гречно вітається, але поруч із ним трохи мурахи по спині.

Онохрей поставив на стіл миски — кожному по одній, наче благословення. Юшка — густа, грибна, з ложкою сметани зверху, аж дим танцює спіралями.

— Їжте, нечисті мої, — мовив з усмішкою, — щоб не шкодили ви сьогодні людям, а мені — не тріщали вночі по склепінню.

І коли кожен вмостився й сьорбнув першу ложку, Боримир підкрутив вуса і почав:

— А була в мене пригода одна… така, що й мох не витримав-повсихав зо сміху.

— Отож, слухайте, — прокашлявся Лісовик, сьорбнув ще трохи юшки і глянув у полум’я. — Торік, саме під осінь, ще як листя тільки жовтіло, був у мене випадок із одним… Дупельником.

Не чули про таких? То я вам скажу. То дух лісовий, що живе в дуплі. Не злий, але заздрісний. Все хоче мати те, чого в інших нема. І якось той Дупельник надумав собі… розуму людського надбати.

Почав він ночами ходити селом, підслуховувати балачки, заглядати у вікна - мудрість шукати. Аж поки не побачив, як один старий дід — тесля — читає книжку. І сказав Дупельник сам до себе:

— Оце воно! Книжка — то і є джерело всього розуму!

І що б ви думали? Вкрав книжку і притяг у дупло. Але ж читати не вміє! То він почав її... їсти.

— Їстиму по сторінці на день — казав — і стану наймудрішим у всьому гаю.

Але щось пішло не так. За тиждень Дупельник почав говорити віршами. Через два — сперечався сам із собою голосами великих філософів. А ще за тиждень — зовсім з’їхав з глузду.

— І що ти, Боримире, з ним зробив? — спитала Мавка, витираючи губи пелюсткою.

— А я взяв його, та й посадив... назад у дерево. Закляттям з кори і пам’яті дупло запечатав. Тепер сидить там і тихо бурмоче: «Буття визначає свідомість… але яка тоді роль білки у ланцюгу подій?»

Всі за столом зареготали.

Навіть Привид Килимник посміхнувся краєм прозорого рота.

— Отаке-то, — підсумував Боримир, — не все, що написане, треба їсти. Декому й грибна юшка — найбільша мудрість.