Біля млина на Хоморі

Де тільки не доводилося мені в житті варити каші — і на степах, і в лісі, і біля ярмарків... А от біля млина на Хоморі кашоварити — то було щось особливе. Там не тільки борошно у повітрі літало, а й байки, що аж душу зачіпали...

Приїхали ми на кілька днів, бо зібралося біля водяного млина багато возів — повних пшениці, жита, ячменю. Поставали на долині, коло млина, за старим чумацьким звичаєм: вози склали в коло, коней і волів порозпрягали, пустили пастися на вигоні.

Вже й вечір надійшов... Посередині розпалили вогнище, поставили казан та й давай кашоварити. Жінки розстелили на траві — хто обруси, хто рушники, а хто й ряднинку. Повикладали наїдки — хто що мав, повиставляли глечики — чи то з квасом, чи то з узваром... Посідали навколо — їдять і теревенять жіночки про своє, жіноче.

І ті балачки все гучніші й веселіші, вже й котрась пісню затягнула, а інші й підхопили: спершу ніби не впопад, а далі все ладніше, та ще й на три голоси розклали...

І все те — під журкіт води, під рипіння млинового колеса. Певно, не тільки квас та узвар у тих глечиках був...

А чоловіки посідали біля багаття — та й гайда байки травити та молодість згадувати. А згадати було що! Хто колись козакував, хто чумакував, хто худобу переганяв із наших степів аж до самого Рейну...

Старші говорили, а молоді хлопці слухали, пороззявлявши роти та час від часу штурхаючи один одного під бік, мовляв: "Ото часи були!".

І тут один найсміливіший, майже парубок, уловивши мить, коли старші замовкли (чи то задумались кожен за своє, чи то по чарчині перехиляли), стиха звернувся до мене, як до найстаршого: 

  — Діду, а то правда, що мельники з нечистою силою знаються?

Та й спитав він те тихо, а наче з пістоля стрілив!

Усі нараз замовкли, навіть жіночки, що саме співали якоїсь журливої — чи то про невістку, чи то про вдовицю, — обірвалися на півслові.

Тиша аж задзвеніла, лише цвіркун тягнув свою пісню.

Я, почухавши сивого вуса, пробубонів:

   — Та що я про ту чортівню й про тих, хто з нею водиться, знаю?.. Понавидумували всякого...

І знову — тиша.

Аж раптом від млина пролунав хриплуватий, але міцний голос: 

  — Чи тобі, Онохрею, та й не знати про нечисту силу?

Всі здригнулися й обернулися на той голос, а якась молодичка тоненько зойкнула.

Із темряви, від млина, неспішно рухалась кремезна постать, уся сива й кошлата, припорошена борошном — наче примара. То був Мельник.

Я, не підіймаючи голови, посміхаючись у давно побілілі вуса, помішував довгою ложкою вариво в старому мідному казані.

— Здоров-був, Архипе! — привітався я, — хочеться тобі теревенити?

— Здоров-здоров, старий харцизяко! А ти все кашовариш? — чи то питав, чи то стверджував мельник, сідаючи на порожній мішок, що лежав поруч.

— Чи не ту, славетну юшку з сом'ячої голови ти зварив, Онохрею? — принюхуючись, запитав зазвичай мовчазний мельник.

— Розбалакався ти, Архипе! — розсміявся я. Ми переглянулися й підморгнули один одному.

— Ходіть їсти! — гукнув я до гурту...

"Кажуть люди: біля млина і вода, й мука, і правдонька крутиться разом із колесом... Чи то правда, чи вигадка — хто його зна? Але того вечора під Хоморою здавалося, що і справді між нами ходили не тільки люди. Може, то душі пращурів підспівували жіночкам, а може, самі старі чумаки байки нам на вухо шепотіли. Та тільки добрий куліш і тепла пісня до ранку всіх зігрівали."