Куліш над Бугом

Як ми над Бугом куліш варили

Початок літа видався гарячим, а дорога — ще гарячішою. Валка наша вертала з Криму, навантажена доверху сіллю та сушеною таранею. Воли, оброслі курявою степів, ступали поволі, наче й самі мріяли швидше добратися додому.

Аж ось увечері стали ми табором понад самим Бугом: вода дзюрчить, очерет шепоче, над головами жайворонки добивають останні трелі.

Розпрягли волів, пустили їх пастися на луки, а самі заходилися куліш варити.

Старий казан, зношений і закіптюжений, зацвірчав на вогні, коли ми налили в нього воду. Поки вода нагрівалась, дістав я з воза барильце вина — купленого ще у таврійських греків, не бозна-якої якості, зате міцного й веселого.

Розлили по кухлику — за добрий день і коротшу дорогу!

Над головами сіріло небо, з очерету ревів бугай — так, що молоді хлопці полохались один за одним. Жаби кумкали на всі лади, а десь у заплаві терся карась, здіймаючи хвилі.

Посідали ми гуртом біля вогню: старі чумаки розляглися, підперши голови мішками, а молодь тулилася ближче до полум’я — видно було, що нічна темінь їм не до вподоби.

Ну, а я, як найстарший у валці, почав своє діло — травити байки.

Про мавок, що заводять хлопців у болото.

Про лісовиків, що крутять голови так, що й дороги назад не знайдеш.

Про чортів, що сідають на вози й крадуть сіль прямо з-під носа...

Молодь слухала, очі витріщивши, а старі чумаки тільки вуса крутили й підсміювались у темряві. Один навіть спеціально крякнув у кущах, так що двоє молодих мало кухлі не розбили, перехрестившись.

А тим часом куліш зрів — запашний, густий, золотавий, зі шкварочками сала та пшоном, що розварилося до солодкої м'якості. Коли зняли з вогню й насипали в миски — вже й місяць викотився на небо, наче біла бублина.

Під шум Бугу, під кумкання жаб і під наші сміхи над переляканими новачками куліш смакував так, що й сам чорт би не встояв.