Мавка

Після історії про потерчат баба Маша нерідко згадувала й мавок. Вона казала, що в давнину люди вірили: душі померлих дітей не завжди залишаються самотніми серед лісів і боліт, адже іноді їх підбирають лісові духи, забирають під свою опіку й навчають жити за законами того світу, до якого вони вже належать. Інші ж запевняли, що потерчата з часом самі перетворюються на мавок, набуваючи подоби лісових дівчат, які можуть бути як добрими, так і небезпечними для людини. Баба Маша ніколи не стверджувала, що знає, котра з цих версій правдива, та й сама, за її словами, ніколи особливо не вірила в подібні речі. Проте одну історію про мавку вона любила більше за всі інші й поверталася до неї щоразу, коли мова заходила про ліс, давні повір’я або людську душу.

Цю історію вона чула від своєї бабусі, а та, своєю чергою, знала її від людей, які жили в селі ще за молодих літ. Розповідали, що колись там оселився молодий священник. Він був не місцевим, приїхав із іншого краю й оселився при невеликій сільській церкві, де до того служив уже немолодий священник, який невдовзі залишив парафію. Новий отець швидко припав до душі багатьом селянам, бо був привітним, спокійним і не цурався звичайних людей. Він міг довго розмовляти з парафіянами після служби, допомагав тим, хто потребував поради, а коли хтось приходив до нього з бідою, ніколи не поспішав відмахнутися від чужого горя.

Особливо він любив гуляти лісом. Майже щодня, коли дозволяла погода й не було термінових справ при церкві, священник вирушав стежками за село, де годинами блукав поміж деревами, милувався природою, збирав ягоди та гриби. Він добре знав лісові рослини, умів відрізнити їстівні гриби від отруйних і міг годинами розповідати про те, як змінюється ліс у різні пори року. Селяни часом дивувалися його любові до самотніх прогулянок, адже в тих місцях було чимало небезпечних урочищ, а далі за знайомими стежками починалися хащі, куди навіть досвідчені грибники не завжди наважувалися заходити.

Саме під час однієї з таких прогулянок, як розповідали люди, він і зустрів мавку.

Того дня священник вирушив до лісу ще до полудня. Стояла тепла погода, сонце пробивалося крізь густе листя, а земля після кількох дощів була вологою та м’якою. Він ішов знайомою стежкою, час від часу зупиняючись, щоб роздивитися гриби біля коріння дерев або зірвати кілька стиглих ягід. Згодом стежка вивела його на невелику галявину, якої він раніше не помічав. Вона була густо заросла ожиною, а важкі темні ягоди звисали з колючих гілок так рясно, що кущі здавалися вкритими чорними намистинами.

Священник зупинився, здивований знахідкою, і вже збирався підійти ближче, коли почув за спиною жіночий голос. Він обернувся й побачив дівчину, яка стояла неподалік, між двома старими деревами. Вона була надзвичайно вродлива, з довгим волоссям, що спадало на плечі, та ясним обличчям, на якому грала ледь помітна усмішка. Її одяг здавався легким і незвичним для звичайної селянської дівчини, а сама вона трималася так невимушено, ніби ліс був її домівкою, а кожна стежка давно знайомою.

Дівчина привіталася й запитала, чи сподобалася йому галявина. Священник відповів, що такої кількості ожини давно не бачив, а тоді поцікавився, чи часто вона приходить сюди збирати ягоди. Та замість відповіді незнайомка засміялася й сказала, що він може брати стільки, скільки захоче, адже ягід тут вистачить на всіх. Вона говорила легко й весело, наче вони були давніми знайомими, які випадково зустрілися під час прогулянки. Священник не став розпитувати її про те, звідки вона взялася, і не злякався незвичайної появи серед лісу. Він лише подякував за підказку й почав збирати ожину.

Коли ж він підняв голову, дівчини вже не було.

Спочатку священник вирішив, що вона просто пішла іншою стежкою, і не надав цьому особливого значення. Проте наступного разу, коли він знову прийшов до лісу, незнайомка з’явилася біля струмка, де він збирався перепочити. Вона знову привіталася так, наче вони бачилися лише вчора, і запропонувала показати місце, де ростуть гриби. Священник погодився, і дівчина повела його поміж деревами, легко оминаючи зарості й повалені стовбури. Вона знала кожну стежку, кожну галявину й кожне затишне місце, де після дощу з-під листя пробивалися молоді гриби.

Відтоді такі зустрічі стали повторюватися. Іноді незнайомка виводила його до ягідників, іноді показувала галявини, де можна було знайти білі гриби, а часом просто з’являлася на стежці й заводила з ним розмову. Вона жартувала, сміялася, розповідала про лісових звірів і птахів, а коли священник запитував, звідки їй відомі всі ці місця, відповідала, що давно тут живе. Він помічав, що дівчина ніколи не розповідає про себе, не згадує родину, не говорить про село й не пояснює, де саме мешкає. Та щоразу, коли він намагався обережно розпитати її про минуле, вона переводила розмову на щось інше.

Священник не боявся її, і, здавалося, саме це найбільше подобалося незнайомці. Інші люди, якщо й помічали її в лісі, намагалися триматися подалі або поспішали повернутися на знайому стежку, а він розмовляв із нею так само спокійно, як розмовляв би з будь-якою іншою людиною. Він не хапався за хрест, не читав молитов, не намагався прогнати її й не вимагав пояснень. Можливо, дівчина звикла до того, що люди лякалися її появи, тому його спокій здавався їй чимось незвичайним. А можливо, вона просто раділа, що нарешті знайшовся хтось, із ким можна було поговорити.

Та з часом священник почав розуміти, що його нова знайома не була звичайною дівчиною. Він не міг пояснити, звідки взялася ця впевненість, але в її поведінці було чимало дивного. Вона могла з’явитися на стежці зовсім безшумно, навіть коли навколо не було жодного дерева, за яким можна було б сховатися, а іноді зникала просто посеред розмови. До того ж священник не раз помічав, що після їхньої зустрічі не міг пригадати, якою саме дорогою прийшов на галявину або скільки часу провів у лісі. Проте найбільше його непокоїло те, що незнайомка ніколи не говорила про власне життя й ніби не розуміла, чому він так наполегливо намагається дізнатися, хто вона.