Коровʼяча смерть

Баба Маша розповідала, що колись у селах люди боялися не лише посухи, граду чи ранніх морозів, які могли за одну ніч знищити плоди довгої праці, а й лиха, що приходило без жодного попередження, не залишаючи по собі ні слідів, ні зрозумілої причини. Особливо страшними були випадки, коли починала гинути худоба, адже для селян корова чи свиня означали значно більше, ніж просто домашню тварину. Вони були частиною господарства, годували родину, давали можливість пережити зиму й заробити бодай трохи грошей, а тому втрата навіть однієї голови могла обернутися справжнім горем. Та історія, яку баба Маша почула від власної бабусі, була ще страшнішою, бо тоді в одному селі смерть, здавалося, взялася за всю живність одразу.

Сталося це влітку, коли дні стояли довгі й спекотні, трава на луках уже почала жовтіти під сонцем, а господарі поспішали заготувати сіно, поки погода дозволяла. Спочатку ніхто не надав особливого значення тому, що в одного селянина раптово здохла корова. Ще вранці тварина спокійно жувала корм, пила воду й не виявляла жодних ознак хвороби, а надвечір господар знайшов її в хліві нерухомою, з порожнім поглядом і холодним боком. Чоловік довго не міг повірити власним очам, кликав сусідів, просив їх оглянути худобу й допомогти зрозуміти, що могло статися, але ніхто не знайшов нічого підозрілого. Корова не мала видимих ран, у її годівниці залишався звичайний корм, а вода в діжці була чистою.

За кілька днів подібне трапилося в іншому дворі. Потім ще в одному, а невдовзі почали гинути свині та домашня птиця. Із кожним новим випадком у селі більшало тривоги, бо смерть приходила до господарств, які нічим не відрізнялися від інших. Уранці господарі випускали худобу на подвір’я, годували її, прибирали в хлівах, а ввечері знаходили мертвими тварин, що ще кілька годин тому здавалися цілком здоровими. Дехто намагався пояснити все отруєним кормом, інші говорили про невідому хворобу, проте навіть ті, хто мав певний досвід у господарстві, не могли знайти спільної причини. До того ж гинули не лише корови чи свині, а й кури, качки та гуси, тож поступово люди почали боятися залишати на ніч будь-яку живність без нагляду.

Селяни зверталися по допомогу до тих, хто знався на худобі, ретельно перевіряли сіно, зерно й воду, міняли корм, мили годівниці та намагалися відшукати бодай щось, що могло б пояснити загадкову пошесть. Але нічого не допомагало. Тварини й далі гинули, а кожна нова смерть ставала для господарів ударом, після якого вони вже не могли спокійно заснути. Люди почали підозрювати, що хтось навмисне шкодить селу, хоча ніхто не міг збагнути, кому знадобилося б отруювати худобу відразу в багатьох дворах і як злочинець примудрявся залишатися непоміченим.

Зрештою чоловіки вирішили чергувати біля сараїв і хлівів. Щовечора хтось залишався на подвір’ї до світанку, прислухаючись до кожного шереху й стежачи, аби ніхто сторонній не наблизився до тварин. Дехто брав із собою ціпок або сокиру, інші розпалювали невелике багаття й сиділи біля нього, кутаючись у кожухи, коли нічна прохолода починала пробирати до кісток. Проте чергування не давали жодного результату: худоба продовжувала гинути, і часом господар знаходив мертву тварину саме там, де ще кілька годин тому сидів сторож, не помітивши нічого підозрілого. Це лякало людей більше, ніж сама загибель худоби, адже виходило, що лихо могло трапитися просто перед їхніми очима, залишившись невидимим.

Одного вечора чоловік із сусіднього двору прийшов допомогти знайомому охороняти його сарай. Вони просиділи разом майже до півночі, час від часу обходячи господарство й перевіряючи, чи все гаразд із тваринами. Коли ніч уже перевалила за середину, чоловік вирішив повертатися додому, бо вранці на нього чекала робота, а до власного двору було зовсім недалеко. Він попрощався із сусідом і рушив вузькою стежкою, що пролягала вздовж хат та городів. Село спало, лише подекуди гавкали собаки, та й ті швидко стихали, наче не хотіли порушувати нічної тиші.

Чоловік уже майже дістався своєї вулиці, коли попереду помітив якусь постать. Спершу йому здалося, що це хтось із сусідів вийшов перевірити подвір’я, але, придивившись, він зрозумів, що перед ним незнайома на вигляд стара жінка, хоча й жив у селі все життя. Вона була невисока, сильно згорблена, одягнена в довге чорне вбрання, що майже зливалося з нічною темрявою, а в руках тримала граблі. Найдивнішим було те, як жваво вона рухалася: попри зігнуту спину та старечий вигляд, ішла швидко й упевнено, майже не сповільнюючи кроку, а її постать раз у раз виринала з тіні місячного світла й знову зникала в темряві.

Чоловік зупинився біля огорожі й вирішив не кликати її, сподіваючись, що стара пройде повз і не зверне на нього уваги. Проте вона йшла не так, як зазвичай ходять люди, котрі повертаються додому серед ночі. Біля кожної хати жінка ненадовго зупинялася, нахилялася до огорожі й зазирала в подвір’я, наче перевіряла, чи є там хтось. Потім рушала далі, не промовивши ані слова й не озираючись, а коли доходила до наступної оселі, повторювала те саме. Граблі в її руках час від часу зачіпали землю, залишаючи за собою тихе шкряботіння, від якого чоловікові ставало дедалі тривожніше.

Він не міг пояснити, чому не покликав стару й не запитав, що вона робить, але щось у її поведінці змушувало його стояти мовчки, ховаючись у тіні біля огорожі. Коли жінка нарешті зупинилася біля сусіднього двору, довго вдивлялася всередину, а тоді рушила далі, чоловік відчув, як по спині пробіг холод. Він дочекався, поки постать віддалиться, і лише тоді поспішив додому, намагаючись переконати себе, що побачив звичайну стару, котра з невідомої причини не спала вночі. Однак образ її зігнутої спини, чорного одягу й граблів, які вона тягла вздовж стежки, не виходив у нього з голови навіть тоді, коли він зачинив за собою двері.

Дружина відразу помітила його стривоженість і запитала, що сталося. Спочатку чоловік не хотів розповідати, бо й сам не знав, як пояснити побачене, проте зрештою переказав усе від початку до кінця: і про дивну стару, і про її нічну ходу селом, і про те, як вона зупинялася біля кожного двору та зазирала всередину. Жінка вислухала його, не перебиваючи, а тоді довго сиділа мовчки, вдивляючись у темряву за вікном. Зрештою вона сказала чоловікові, щоб відтепер він не виходив уночі з дому, навіть якщо хтось проситиме про допомогу, а синові наказала триматися біля батьків і нікуди не ходити самому після заходу сонця.