Відьма по сусідству

Баба Маша не раз казала, що в кожному селі траплялися люди, про яких сусіди воліли говорити пошепки, озираючись на вікна й двері, наче ті могли не лише бачити, а й чути все, що відбувалося довкола. Одних недолюблювали через сварливий характер, інших остерігалися за жорстокість, а були й такі, чия погана слава виникала з речей, на перший погляд цілком звичайних, проте з часом їх накопичувалося стільки, що навіть найзатятіші скептики починали замислюватися, чи не ховається за ними щось більше, ніж проста випадковість. Саме до таких людей, за словами баби Маші, належала одна стара жінка, яка колись жила в сусідньому дворі від тих, хто згодом розповів їй цю історію.

Сама баба Маша ніколи не стверджувала, що бачила ту жінку за якимись чаклунськими справами, і не видавала чужих слів за власні спогади. Про стару їй розповідали знайомі, які запевняли, що були свідками подій, про які звичайні люди воліли б ніколи не згадувати. Вони знали її як мовчазну, непривітну господиню, котра майже ні з ким не водила дружби, рідко виходила за межі власного подвір’я без потреби й дивилася на сусідів так, ніби кожен із них завинив перед нею ще до того, як устиг щось зробити. Вона мешкала сама, якщо не рахувати величезного чорного кота, який був її єдиним постійним супутником і, здавалося, не визнавав у цілому світі нікого, крім своєї господині.

Кіт той був не просто великим, а якимось неприродно масивним, із широкими лапами, густою чорною шерстю та жовтими очима, що в темряві світилися, мов дві жарини. Він майже ніколи не залишав двору, проте коли хтось проходив повз огорожу, то міг почути його глухе гарчання, зовсім не схоже на звичайне котяче бурчання. До чужих тварин він ставився з особливою люттю, а якщо коти чи собаки випадково забігали на територію старої, то нерідко вже не поверталися додому. Сусіди підозрювали, що господиня труїла тих, хто їй заважав, і хоча ніхто не міг довести цього напевно, підозра з часом перетворилася на переконання, якому майже ніхто не наважувався суперечити.

Та найбільше людей лякала не сама старуха й навіть не її чорний кіт, а те, що відбувалося після її візитів або необережно сказаних слів. Коли стара виходила на город, сусіди, помітивши її поміж грядками, нерідко поспіхом знаходили собі роботу в іншому місці, а дехто й зовсім ішов до хати, залишаючи незакінчені справи до кращої нагоди. Вони знали, що жінка любила роздивлятися чужі врожаї, затримуватися біля огорожі й хвалити те, що росло на сусідських ділянках. Вона могла довго розглядати налиті сонцем помідори, огірки, що ховалися під широким листям, або гарбузи, які розросталися на землі, а тоді з дивною усмішкою промовляла, що такого багатого врожаю давно не бачила.

Спочатку люди лише жартували з цього приводу, проте згодом їм стало не до сміху. У когось за кілька днів починали гнити плоди, які ще вчора здавалися цілком здоровими, в іншого городом розповзалися шкідники, знищуючи листя й зав’язь, а третій втрачав майже все після раптового граду, що падав посеред ясного літнього дня. Ніхто не міг сказати, чому нещастя приходили саме після того, як стара хвалила чийсь урожай, однак люди швидко помітили цей зв’язок і почали остерігатися її похвали більше, ніж чужої лайки. Відтоді, побачивши жінку біля власних грядок, господарі намагалися відвернути її увагу, а якщо вона все ж встигала сказати добре слово про помідори чи капусту, то ввечері дехто вже ходив городом, перевіряючи кожен кущ, наче сподівався встигнути врятувати врожай до того, як на нього впаде невидиме прокляття.

Не менше страху викликали її візити до чужих осель. Стара могла прийти до сусідів із заплаканими очима, скаржитися на самотність, на здоров’я, на важке життя, а часом навіть розповідати про власні біди так щиро, що господарі, попри свою неприязнь, мимоволі переймалися її горем. Вона сиділа за столом, зітхала, витирала очі хусткою й дякувала за гостинність, а потім поверталася додому, залишаючи після себе дивне відчуття тривоги, яке люди не могли пояснити. Минало кілька днів, і в родині, що приймала її, траплялася біда: захворювала корова, гинула домашня птиця, тяжко занедужував хтось із близьких, а іноді смерть забирала людину, яка ще зовсім недавно не скаржилася на здоров’я. Звісно, у селі й без того траплялися хвороби, падіж худоби та людські втрати, але щоразу, коли нещастя приходило невдовзі після візиту старої, її ім’я знову згадували пошепки.

Так поступово вона стала для односельців не просто неприємною сусідкою, а людиною, від якої намагалися триматися якомога далі. Її не кликали на гостини, не просили допомоги й не затримували біля хвіртки для звичайної розмови, а якщо зустрічали на вулиці, то віталися коротко й поспішали далі. Стара, здавалося, не надто переймалася такою неприязню, а часом навіть дивилася на людей із виразом тихого задоволення, наче добре знала, що вони про неї думають, і не бачила потреби виправдовуватися. Її чорний кіт тим часом сидів на паркані або ходив уздовж огорожі, проводжаючи перехожих важким поглядом, і від цього навіть звичайний шлях повз її двір здавався неприємним.

Проте найдивніша пригода сталася влітку, коли кілька сільських хлопців надумали вночі пробратися на чужий город по кавуни. Удень вони вже придивилися до стиглих плодів, що лежали між широким листям, і вирішили, що в темряві їхня витівка мине непоміченою. Ніч видалася теплою, небо було чистим, а повний місяць світив так яскраво, що городи й дерева відкидали на землю довгі тіні. Хлопці перелізли через огорожу, обережно рушили між грядками й уже почали вибирати кавуни, коли один із них раптом помітив щось дивне за сусіднім парканом.

На городі старої стояла жінка.

Вона була зовсім гола й нерухома, наче не помічала ані нічної прохолоди, ані місячного світла, що заливало її постать. Спочатку хлопці вирішили, що їм привиділося, адже хто при здоровому глузді вийде серед ночі на город без одягу й стоятиме там, не рухаючись? Вони присіли між грядками, боячись навіть поворухнутися, і почали вдивлятися крізь листя, сподіваючись знайти звичайне пояснення побаченому. Та стара не зникала, не поверталася до хати й не подавала жодного звуку, а її нерухомість ставала дедалі моторошнішою, бо здавалося, ніби вона не просто стоїть у темряві, а чекає на когось.