Русалка

Баба Маша розповідала, що в ті далекі роки, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, на околиці їхнього села стояв ставок, до якого влітку ходили по воду, водили худобу на водопій і зрідка приходили відпочити після важкої роботи в полі. Він не вирізнявся серед інших сільських водойм ані розмірами, ані глибиною, ані якоюсь особливою красою, проте мав одну особливість, яку згодом почали обговорювати чи не в кожній хаті. Від самого берега до самої води схилялися старі верби, чиє довге гілля майже торкалося поверхні ставка, а влітку, коли листя розросталося густою зеленою завісою, під їхніми кронами навіть у найспекотніші дні зберігалася прохолода. Удень там було тихо й затишно, вода блищала на сонці, а серед очерету зрідка чулося плюскотіння риби, проте з настанням темряви це місце ніби змінювалося, стаючи відлюдним і незвично мовчазним, наче все живе довкола завмирало в очікуванні чогось, про що люди ще не знали.

Тоді мало хто звертав увагу на те, що відбувалося біля ставка після заходу сонця, адже селяни поверталися з роботи втомленими, вечеряли, займалися домашніми справами й намагалися лягти спати якомога раніше, щоб наступного ранку знову взятися до праці. У ті часи люди не мали звички проводити вечори за розвагами, а нічна темрява була для них не просто відсутністю денного світла, а межею, за яку без особливої потреби намагалися не заходити. Старші добре пам’ятали давні повір’я, яких дотримувалися ще їхні батьки та діди, тому дітям змалечку пояснювали, що після заходу сонця не варто ходити до лісу, підходити до води або відгукуватися на незнайомі голоси, які можуть долинати з темряви. Звичайно, не всі сприймали такі застереження серйозно, особливо молоді чоловіки, котрі часом любили посміятися з бабусиних оповідок, однак навіть найзапекліші скептики воліли не перевіряти старих прикмет без нагальної потреби.

Перші зміни помітили не відразу, а лише тоді, коли люди почали порівнювати одне з одним речі, які спочатку здавалися не пов’язаними між собою. Вода в ставку, що раніше часто мутніла після дощів і довго залишалася непрозорою, раптом стала настільки чистою, що крізь неї можна було розгледіти дно навіть на значній відстані від берега. Здавалося, ніби хтось невидимий щодня очищав водойму від мулу й водоростей, залишаючи після себе гладеньку поверхню, у якій відбивалися небо, дерева та хмари. Люди спочатку раділи, бо чиста вода була для села справжнім благословенням, а коли настали перші тижні літа й корови почали давати молока значно більше, ніж зазвичай, дехто навіть заговорив про незвичайну прихильність долі. Молоко було густим, вершків збиралося вдосталь, і господині, які ще навесні непокоїлися через худобу, тепер не встигали переробляти все, що надоїли за день.

Невдовзі до цього додався й урожай, який перевершив найсміливіші очікування. Городина росла так рясно, що огірки доводилося збирати мало не щодня, капуста зав’язувалася великими тугими головками, а картопля, яку восени викопували з землі, була настільки великою, що господині дивувалися, звідки в ній узялася така сила. Навіть ті городи, які зазвичай давали скромний урожай через виснажену землю, цього року вражали своїми плодами, і селяни почали жартувати, що їм нарешті випало літо, за яке можна не соромитися перед власними дітьми. Люди раділи достатку, ділилися між собою надлишками, а дехто потай сподівався, що так триватиме й наступного року, хоча ніхто не міг пояснити, чому саме цього літа земля раптом віддячила їм так щедро.

Проте в одному вони помилялися: незвичайне благополуччя не було випадковістю, і причину його появи невдовзі почали пов’язувати з тим, що ночами відбувалося біля ставка.

Одного вечора, коли сонце вже сховалося за далекими садами, а над селом повільно опускалися літні сутінки, кілька людей почули з боку водойми тихий жіночий спів. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, звідки долинає мелодія, адже вона здавалася надто чистою для голосу людини, яка стоїть далеко від слухача, і водночас надто сумною, щоб бути звичайною піснею, яку хтось наспівує собі під час роботи. Голос піднімався над водою й розчинявся серед вербового гілля, повертався знову, коли навколо запановувала тиша, і в ньому було стільки невимовного смутку, що люди, які випадково його почули, ще довго не могли позбутися відчуття, ніби стали свідками чужого горя, до якого не мають жодного стосунку.

Тієї ночі ніхто не наважився підійти до ставка, щоб з’ясувати, кому належав голос, однак наступного вечора пісня повторилася, а за кілька днів її вже чули майже всі, хто жив поблизу водойми. Дехто стверджував, що спів долинає з найстарішої верби, чиє гілля звисало над водою, інші запевняли, що голос лунає просто з поверхні ставка, наче хтось сидить посеред нього й співає, не боячись ані глибини, ані нічного холоду. Знайшлися й такі, хто нібито чув тихе схлипування між куплетами, проте ніхто не міг сказати напевно, чи то був справжній плач, чи лише шелест листя, який нічна тиша перетворювала на щось незрозуміле. Люди почали обходити ставок після заходу сонця, а батьки забороняли дітям наближатися до нього навіть удень без дорослих, хоча й самі не могли пояснити, чого саме боялися.

Баба Маша була ще надто малою, щоб самостійно ходити до ставка вночі або розпитувати дорослих про те, що там відбувалося, проте вона теж чула той спів. За її словами, він долинав до їхнього подвір’я в ті вечори, коли вітер дув із боку водойми, і тоді навіть крізь зачинені вікна можна було розібрати протяжну мелодію, у якій не було нічого схожого на веселі народні пісні, що їх співали жінки під час роботи. Вона пам’ятала, як лежала в ліжку, слухаючи голос, що долинав здалеку, і не могла зрозуміти, чому від нього водночас ставало і сумно, і спокійно, наче хтось невидимий намагався заколисати її, співаючи про щось дуже далеке й давно втрачене. Одного разу вона запитала батьків, хто співає біля ставка, але замість звичайної відповіді побачила, як ті перезирнулися, після чого мати підійшла до вікна, перевірила, чи щільно зачинені віконниці, й тихо сказала доньці, що їй не слід прислухатися до тієї пісні.