Розділ 2

У суботу Денис прокинувся без будильника.

Кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, поки пам’ять неквапливо складала день із простих речей.

Вихідний.

Нікуди не треба.

Цього вистачило, щоб остаточно прокинутися.

За вікном було світло, але сонце ховалося за рівним шаром хмар. Після вчорашнього дощу повітря мало той чистий осінній колір, у якому навіть сусідній будинок здавався трохи ближчим.

Денис босоніж пройшов на кухню й першим ділом увімкнув кавоварку.

Поки вона грілася, відчинив вікно.

Знизу долинув звук машини, що виїжджала з двору, дзенькіт пляшок біля контейнерів, чиїсь голоси. На балконі навпроти жінка розвішувала білизну й сварилася з кимось у квартирі, не перестаючи чіпляти рушники.

Звичайний суботній ранок.

Кава вийшла такою, як треба: гарячою, чорною і достатньо міцною, щоб більшість знайомих Дениса попросили долити води.

Він не доливав.

Учорашня карта залишилася на столі.

Денис поставив чашку на той самий кут, який нею притискав увечері, і ще раз подивився на дороги.

Учора йому подобалася та, що йшла на захід.

Сьогодні — вже ні.

Він зробив ковток.

Провів пальцем трохи нижче.

Там була другорядна дорога, кілька сіл, ліс, а далі можна було або повернути назад до міста, або зробити велике коло й вийти на трасу кілометрів через сто п’ятдесят.

Денис склав карту.

Цього було достатньо.

У гаражі пахло холодним металом, гумою й мастилом.

Денис підняв ворота, і ранкове світло повільно просунулося бетонною підлогою аж до переднього колеса Shadow.

Він ніколи не сідав і не їхав одразу.

Навіть якщо запізнювався.

Особливо якщо збирався далеко.

Тиск у шинах. Рівень оливи. Гальма. Світло. Кріплення кофрів.

Звичний порядок, який займав кілька хвилин і колись здавався зайвою морокою. Після певної кількості років на двох колесах перестаєш сперечатися з речами, здатними врятувати тобі життя.

Денис присів біля заднього колеса, оглянув кріплення й перевірив, чи немає люфту. Учора йому на мить почувся сторонній звук, і він вирішив зайвий раз переконатися, що все гаразд.

Нічого підозрілого не виявив, але ще раз оглянув колесо, перш ніж випростався.

У тісному гаражі його зріст завжди відчувався сильніше. Доводилося трохи нахиляти голову під піднятими гаражними воротами, а стара полиця над верстаком уже кілька разів нагадувала, що висить нижче, ніж йому хотілося б.

Метр дев’яносто був не перевагою, коли більшу частину життя доводилося лізти всередину механізмів, розрахованих на людей компактніших.

Тіло в нього теж було робоче.

Не те, яке будують перед дзеркалом і перевіряють сантиметром. Широкі плечі, міцна спина, важкі руки — роки металу, двигунів, деталей, які завжди важили трохи більше, ніж обіцяв той, хто просив їх підняти.

Він ніколи особливо про це не думав.

Тіло працювало.

Цього вистачало.

Денис викотив Honda надвір.

Shadow 1100 не була новою. І точно не виглядала так, ніби її щойно забрали із салону.

На баку була маленька подряпина. На одному з кофрів — потертість після давньої поїздки, про яку він пам’ятав краще, ніж хотів. Частину заводського хрому Денис свого часу прибрав, дещо переробив під себе, кріплення одного кофра взагалі зробив власноруч після того, як оригінальне одного разу не пережило української дороги.

Йому подобалися речі зі слідами використання.

Принаймні було зрозуміло, що вони для чогось існують.

Він застебнув куртку, натягнув рукавиці й завів двигун.

Низький звук заповнив гаражний ряд.

Денис усміхнувся.

Ось так і мав починатися суботній ранок.

За містом він вимкнув музику.

Спочатку в шоломній гарнітурі грав старий Dire Straits. Потім почалася наступна композиція, Денис прослухав секунд тридцять і натиснув кнопку.

Не сьогодні.

Двигун тримав рівні оберти. Повітря било в куртку, ставало холоднішим у низинах і несподівано теплішало там, де дорога виходила з-поміж дерев.

Після дощу пахло землею.

В одному селі — димом.

У наступному — яблуками, що лежали купою біля чиїхось воріт.

Ще за кілька кілометрів різко потягнуло гноєм, і Денис засміявся сам до себе.

Оце жоден автомобільний рекламний ролик про свободу чомусь не показував.

На мотоциклі світ не залишався за склом.

Якщо мерзли пальці — мерзли по-справжньому. Якщо починався дощ — ти знав про нього раніше, ніж устигав подумати про дощовик. Якщо десь палили листя, запах їхав із тобою ще кількасот метрів.

Можливо, саме це йому й подобалося.

Дорога не показувала себе.

Вона відбувалася з тобою.

Близько полудня Денис зупинився біля невеликого придорожнього кафе. Не модного місця для туристів — звичайна будівля з кількома столами, пластиковим меню біля каси й кавовим автоматом, якому він не довіряв уже з вигляду.

Недовіра виявилася виправданою.

Денис зробив ковток і скривився.

— Настільки погано?

За сусіднім столиком сидів чоловік років шістдесяти.

— Гірше, — сказав Денис. — Я заплатив.

Чоловік засміявся.

— На мотоциклі?

Денис кивнув у бік вікна.

— Далеко?

— Не знаю.

Той подивився на нього так, ніби чекав продовження.

Не дочекався.

— Хороша відповідь, — нарешті сказав він.

Денис підняв пластиковий стаканчик.

— Кава гірша.

Десь після третьої він звернув із дороги просто тому, що побачив вузький асфальт, який ішов угору між деревами.

Навігатор повідомив, що це погана ідея.

Денис вимкнув звук.

Дорога справді виявилася не найкращою. Асфальт швидко закінчився, почався старий гравій, а через кілька кілометрів довелося їхати настільки повільно, що Shadow явно мала до нього питання.

Зате нагорі відкрився краєвид.