Глава 26

Луна

На його питання я не маю відповіді, бо не планувала тішити Хав'єра ні тоді, коли він представлявся лише спонсором, ні тепер. Він дивиться з очікуванням, на його вустах переможна посмішка через яку моїм тілом мчать сироти. Через напругу в тілі й пальцях келих в руці тріщить, скло розсипається на мілкі крихти в долоні врізаючись в шкіру, та я не відчуваю нічого. 

— А чим потрібно? — питаю, аби не відчувати клекоту в грудях та набату в скронях. 

Хав'єр опускає погляд на мою руку та  рештки скла на колінах й підлозі, вигинає брови, тоді і я дивлюся на те, що зробила. Кров стікає по шкірі цівками, гаряча, побачивши її відчуваю гострий біль. 

— Мабуть, зараз тобі варто навідатися у ванну кімнату, Луно, — рівно промовляє. 

Я лише киваю, це те рятівне коло якого мені не вистачало. Мчу у ванну й замикаюся, кидаюся до крана й раковини абсолютно не зважаючи на чорну розкіш довкола. Підставляю долоню під воду й думаю. Що мені робити? Як викрутитися? Якщо раніше я могла би просто удати якусь божевільну чи щось ще розраховуючи на підтримку директора та його незнання, то тепер ця змога втекла крізь пальці. Якщо наберу Коліна, розповім усе, яким буде результат? Відпустить Хав'єр чи покарає вже обох? Якщо погоджуся, якщо змушу себе заплатити тілом, він відпустить Коліна, а мене залишить біля себе й гратиметься, допоки не набридну. 

Я не знаю, що обрати правильніше. 

Кров заливає раковину, її видно погано через чорний колір, він поглинає червоний, проте вода вимиває скло. Зазираю в свої карі очі у дзеркалі, налякані, широко відкриті, і розгублені. 

Дістаю телефон з сумочки, як добре, що вона маленька й висіла на мені весь час, гортаю контакти й зупиняюся на номері Коліна. Серце калатає налякано, боюся скоїти ще більшу помилку, боюся підставити Вейна. Я справді не хочу аби він лишався в музичній сфері довше ніж може, не хочу, щоб вичерпав себе й колись звинуватив, що був змушений лишитися заради мене. Не хочу бути винною, бо мої мрії про музику регулярно комусь ламають життя, спершу наші з мамою, коли тато помер, потім Остінове, а тепер?... Ні. Досить. 

Ховаю телефон назад, змивши кров та скло обмотую долоню білим рушником й повертаюся до кімнати. Хав'єр до мого подиву вже сидить без сорочки, а його пояс на штанах розстібнутий. Застигаю в нерішучості оглядаючи огидливу картину. 

— Попрацюєш і все буде чудово, Луно, — всміхаючись каже, — твоя рана на руці на заваді не стане, — він опускає погляд нижче свого поясу й тоді пальцем торкається своїх губ. — Ти розумієш? Тобі просто потрібно встати на коліна переді мною. 

Нудота підіймається до гортані, я задкую притискаючи руку до себе знову забуваючи про біль. 

— Я не буду, — хитаю головою.

— Тоді твій Колін буде працювати на мене довше, ніж житиме, і ти, дорогенька теж. Не забувай, солодка, що після завершення однієї угоди тобі доведеться мати іншу. Ти — у моїх руках так чи інакше. 

— Ні. 

Він закипає, це видно по тому як спалахує погляд злістю, як смикаються від роздратування губи й жила на шиї, як рухає плечима. Хав'єр підводиться з дивана й наступає на мене рішуче, з бажанням налякати й пригнітити. Доводиться впертися у стіну біля дверей ванної, судомно дістаю телефон й вмикаю камеру наставляючи його на чоловіка. 

— Я не буду з вами спати, — гучно заявляю. Взагалі плану щось знімати не мала, але добре, що здогадалася дістати телефон, потрібно було раніше.

Несподівано телефон вилітає з рук й відлітає аж до дивану. Здригаюся з острахом дивлячись в лице нового директора. Він справді лютує.

— Гадаєш мене злякають якісь твої відео чи погрози? 

Я не встигаю розкрити навіть рота, щоб відповісти, чоловік кладе руки на мої плечі й тисне на них ставлячи на коліна. Сльози вириваються самі, як і страх, він клекоче аж у горлі викликаючи ще сильнішу нудоту. 

Хав'єр знімає пояс однією рукою поки на іншу намотує моє волосся й відкидає голову назад. 

— Ти зробиш те, що хочу я, і мовчатимеш, Луно. Я буду приходити до тебе постійно допоки ти не набриднеш мені. 

Моє тіло струшує, наші погляди перехрещені та я програла цю битву. Хав'єр розстібає ґудзик на штанах, в цей час те, що я зʼїла й той нещасний келих вина встають в гортані, мене кидає в піт, а тоді спазмує і врешті я блюю прямо на нього. 

— Ах ти ж стерво! Суко! — гаркає він. Гучний ляпас ременем обпікає щоку. — Тварюко! 

Я відсуваюся назад, повзу в бік дезорієнтована й перелякана. Він кидається у ванну, чую як вмикається вода, не вагаючись підводжуся з підлоги та ковзаючи на ватяних ногах кидаюся до дверей. На щастя вони відімкнені, і поки я мчу коридорами витираючи закривавленими рушником залишки нудоти, мені ніхто не зустрічається. 

Зрештою опиняюся на вулиці під входом до будівлі явно лякаючи людей своїм виглядом, кілька осіб впізнають у мені дівчину Коліна Вейна, але це зараз хвилює найменше. Ошаліло вглядаюся в авто, й бачу свій порятунок — таксі. Гальмую машину практично на ходу, забираюся в салон й називаю адресу дому Вейна. Водії в Нью-Йорку особливо не дивуються пасажирам, тож він одразу рушає.

Дорогою до пентхауса мене безперестанку струшує, проте більше не нудить. Я боюся, що тепер все стало ще гірше, що мій вчинок призведе до жахливих наслідків, та й відчуття провалу проїжджається по мені катком. 

Таксі зупиняється, оплачую поїздку тішачись готівці в сумочці та мчу до Коліна. Шалено пощастило, що я вибралася цілою, могло стати гірше. Увірвавшись до будинку біжу до ліфта, він так повільно їде, ніби на зло, та коли врешті зупиняється на першому поверсі й двері відмикаються, з них виходить Вейн з таким виразом обличчя, ніби планує когось убити. Хлопець завмирає на місці вглядаючись у мене розлютованим поглядом, помічає руку в крові, і злощасний рушник затиснутий пальцями, а я раптом розумію, що я шалено везуча дівчина, бо ось він тут, і я тут, і поміж його пальців затиснута моя записка.