Глава 25

Луна

Повернення до Нью-Йорку цього разу дивне, чи це я почуваюся іншою? Після нашої близькості з Коліна спали останні маски, він дивував мене на концертах раніше, та й після них, своєю опікою, але тепер все взагалі інакше. Виявляється він справді вміє бути напрочуд чутливим, вгадувати мій настрій, читати по очах страхи, навіть якщо я сама не здатна викласти їх на словах. 

Ми прибуваємо до пентхаусу Коліна, він банально не відпускає мене до себе після повідомлення Крауна про те, що маємо день вихідного, а вже завтра Коліна запрошено на якесь шоу. 

Поки ми розкладаємо речі й приймаємо гарячі ванни після перельоту все думаю чи розказати про погрози менеджера. Мені не хочеться в такий спосіб втримувати Коліна, не хочеться, щоб його бажання захистити вилилося у відчуття провини й продовження жити й далі у ролі співака. Він не каже, і готовий лишитися, але я бачила вогонь в карих очах, коли казав, що піде зі сцени — Вейн справді готовий попрощатися з цим. Музика була його способом показувати Меган любов, бути до неї ближчим, але він врешті-решт переріс це пройшовши складний шлях. То як я можу тримати його тут й далі, біля себе? Я не буду. Він показав, що потрібно йти до того чого жадаєш, і захотів допомогти, він витягнув з церкви, коли я не могла сама, аби реалізувала свій потенціал та мрії. Я не хочу, щоб лишався через бажання врятувати й допомогти. Не хочу, щоб почав згасати на сцені, аби мене не спихнули на спонсора. 

Я сама усе вирішу. 

Поки Вейн у ванній рішуче набираюся сміливості й телефоную Крауну. Кілька гудків й він бере слухавку.

— Так, Луно? 

— Я згодна, — видихаю, дивлячись на двері ванної, за нею чутно звуки води, тож говорю чітко.

— Вдовольниш Хав'єра?

— Так, якщо ви дасте Коліну піти спокійно та без скандалів. 

— Домовилися, це я тобі й обіцяв. 

Одразу тисну відбій. Двері ванної відмикаються, Колін виходить з душу лише у рушнику на стегнах, з його волосся на міцне й спортивне тіло крапає вода. З усмішкою оглядаю його, цей хлопець воістину втілення краси, грації, зваби та чогось такого, що не вдається вдягти у слова, чогось такого, що пробирається глибоко, але непомітно, а потім ти незчуваєшся як повністю опиняєшся у його владі, залежна від легкої усмішки, гумору та готовності бути стіною. 

— Маєш вигляд, ніби підписала собі смертний вирок, — злегка примружується оглядаючи мене й телефон затиснутий в руці. — Остін? Чи може Джері вирішив натиснути?

— Ні, — видихаю швидко боячись видати себе. — Просто мама телефонувала.

— Справді? Я гадав ви особливо не спілкуєтеся.

— Так і є, тому й здивована. 

— Окей, — він все ще мало вірить, втім, проходить на кухню питаючи на ходу чи хочу кави.

— Ні! Я.. мені…

Та він не спостерігає за мною, не шукає брехні у моїх словах тому я замовкаю впавши знесилено на диван. Поки хлопець готує собі каву й дістає запаси смачненького намагаюся вгамувати тремор рук. Не віриться, що таки погодилася не знаючи навіть на що саме. З'являється думка спробувати потрапити до директора “Музичного конекту”, але не певна, що пустять просто так. Я би хотіла знати чи в курсі він про те, що коять менеджери? Чи це таки його ініціатива? 

Приходить смс, швидко відкриваю його вчитуючись в текст, це Джері:

“За годину, в тому ж ресторані, де ви зустрілися вперше. Чекатимеш біля входу, тебе проведуть.”

Після того як перечитую його тричі починає струшувати все тіло, поки Вейн не бачить я втікаю до однієї зі спалень. Вагання роздирають, мені хочеться поділитися зі співаком правдою, і в такий спосіб захистити себе, але тоді його не відпустять, Краун правий, в такому випадку ми удвох будемо страждати. 

Одягаюся, на дворі вже досить прохолодно, тож ніяких суконь, та й цього разу я знаю куди йду, тому обираю високі джинси, светр, а на ноги чоботи на шнурівці. Волосся зав'язую у хвіст, в сумочку кладу телефон та ключі. А ще, я лишаю записку Коліну про те, де я, про всякий випадок, лишаючи собі все одно шанс на порятунок. 

Коли я йду повз хлопця, який все ще лише у рушнику і з кавою, він в спину питає куди я, та  доводиться кинути брехню про мати й несподівану зустріч. Якщо він й вважає мою поведінку дивною, то не встигає про це сказати ані слова. Опинившись за вхідними дверима я витираю сльози відчаю й рішучості водночас.

В призначений час вже чекаю під входом до ресторану, певно підсвідомо я надто налякана, адже поки стою, то не відчуваю абсолютно нічого, ні страху, ні надії, емоції ніби вимкнулися. До мене підходить якийсь чоловік у класичному костюмі, він без слів вказує слідувати за ним. 

Деякий час ми йдемо розкішними коридорами в будівлі, як можу запам'ятовую дорогу, і врешті ми приходимо до подвійних чорних дверей, чоловік їх відмикає, тож обережно заходжу очікуючи чого завгодно, та в номері нікого. Тут все у чорних матових кольорах які подекуди розбавляє болотяно-зелений, освітлення на стелі вимкнене, тільки високі бра кидають тіні на темно-графітову підлогу. В приміщення лише одна кімната і двері у ванну кімнату викладену чорним кафелем. А ще тиша, не чутно абсолютно нічого, ні звуків знадвору, ні музики з ресторану, ні якихось ще звуків. 

По центру диван, величезний, чорний, і столик на якому два келихи, пляшка вина й сирне плато. Роззирнувшись ще підходжу до вікна завішаного важкими, темними шторами з велюру. Відкинувши одну з них бачу місто, що дихає в унісон з кожним жителем, щоправда, всі люди чи машини з цієї висоти здаються маленькими крапками, мов зірочки, що впали. 

— Луно, — лунає чоловічий голос, здригнувшись, обертаюся. До номера входить Хав'єр, він лише в білій сорочці та штанах, поправляє на ходу годинник. — Радий тебе бачити. 

— Не можу сказати того ж, — врешті відповідаю.

Чоловік тільки й всміхається на мої слова, повільно крокує до дивану явно відчуваючи себе переможцем та хижаком, який таки отримав власну здобич. Глибоко вдихаю, потрібно контролювати себе, Краун не казав як я маю вдовольнити спонсора, аби Вейну дали піти, та якщо він вважає, що все закінчиться сексом, то помиляється.