Глава 22

Луна

Складно сказати як саме все між нами з Вейном змінилося і що стало причиною, але тепер все інакше. Ми сидимо на дивані у його пентхаусі, на столику парує гаряча кава й стоять смаколики, наші губи пухкі та червоні від поцілунків і ми намагаємося написати пісню. Попри плани Коліна та безчесну поведінку Джері ми досі звʼязані контрактом, і Вейн чудово знає, що не може кинути мене прямо зараз, тому ми продовжуємо працювати. 

— Я прийшов без планів і без ролей,

Без гучних слів і зайвих обіцянок,

Я бачив: ти сильна серед людей, 

Ти втомлена від постійних змагань.
 

Я не питав, де болить найбільше,

Не ліз у те, що бережеш сама.

Я просто став трохи ближче,

І тиша все сказала за нас, — наспівує Колін під власну гітару. 

— Мені подобається, — усміхаюся, тягнуся до кави й роблю перший ковток. На мить озираюся, за вікном Нью-Йорк, місто, що вміє зцілювати й вбивати водночас. Місто контрастів, зламів, любові, визнання, холоду й дивної чарівності притаманної виключно йому.

— Приспів, — він підморгує, — ми не тримаємо — ми є, без назавжди і без умов, і в цій простій тиші нас зцілила любов.

— У мене прямо на язиці, — завзято кажу й ставлю чашку назад, Вейн задає ритм струнами далі, тож тихо починаю співати тішачись як слова легко складаються у речення, — я чекала не дива — спокою, де не треба ламати себе, ти не лікував мою втому, але біль відпустив без боротьби. Там, де серце було на межі, і віра згоріла до тла, ти просто був у моєму “тепер”, і я знову себе знайшла.

— Мені подобається, — повторює мої слова.

Ми ще декілька годин працюємо над піснею змінюючи слова, ритм, підбираючи влучнішу риму, але врешті втома дає про себе знати. Колін відкладає гітару, заварює свіжої кави й ставить питання якого точно не очікувала почути. За вікном вже давно стемніло, сонце заховалося за високі будівлі обіцяючи завтра знову повернутися.

— Скажи чесно, звідки у тебе таке шалене бажання до співу, сцени, визнання? — він сідає до мене обличчям спершись на спинку дивана боком, одна нога на килимі, іншу підігнув. 

Напевно вперше за час, що ми удвох проводимо, я бачу його щирим та справжнім. Він не намагається бути співаком — Коліном Вейном, він не хлопець, який має шалені статки та популярність, і не той, кого дратує обов'язок бути зі мною через любов фанів до нашої пари. Він розтріпує темне волосся п'ятірнею вглядаючись у мене з очікуванням. 

— Я завжди мріяла реалізувати себе в тому, що мені подобається, а від самого дитинства я фанатіла від музики. Мати казала, що це марно, що вокальні заняття лише витягують усе з сімейного бюджету, що мені не стати відомою, адже для цього потрібен не лише талант, а й великі гроші. Але тато підтримував допоки не помер, серце зрадило, а вона так і лишилася при власній думці. Одного разу, — відверто вимовляю все на одному подиху, — вона навіть сказала, що це я його довела, адже він старався, водив на заняття, слухав мої вигадані пісні, приділяв час… тому він помер, мовляв, не міг лікуватися, бо був зі мною. 

— Вона перепросила? 

— Ні, — всміхаюся гірко й опускаю погляд, — звісно ні. Вона й далі вважає, що я дурно витрачаю час. Тому хочу довести, що мама помилялася усе життя, що старання татка були не марними, що я змогла. 

— Ви не спілкуєтеся? — уточнює.

— Практично ні, вона живе за містом, іноді пише мені, але в загальному ми окремо. 

— Вона не мала права так казати, смерть тата не твоя вина, — стримано каже.

— Я знаю.

— Справді, Луно, серце не витримало не тому, що він водив тебе на заняття.

Підіймаю на нього погляд, дивовижно, що до сьогодні я й подумати не могла, що колись розкажу Вейну про власний біль, який точить постійно зсередини. Дивовижно, що він рятує мене весь час, що зцілює, що дарує те, чого і сам потребує, що втратив. 

— Я знаю, — тихо відповідаю.

— Ти отримаєш все і доведеш — вона помилялася. Я обіцяю.

— А сам підеш? — хрипко вимовляю ховаючи дивний біль за усмішкою.

— З мене досить. 

— Що робитимеш після? 

— Ходитиму на твої концерти, — хмикає весело, — візьму з собою Деймона та Евана, дівчат…

— Я не про це, — мружуся. 

Він знає, що маю на увазі геть інше, але обирає не відповідати. 
 

***

Наступний місяць минає без пригод, ми відвідуємо різні заходи на прохання Джері, Колін не соромиться нагадувати йому про розірвання контракту з “Музичним конектом”, на що Краун реагує дивно, удаючи, ніби не чує. Також він весь час тисне на те, що я влипла за його провини у лапи Хав'єра, який поки не дає про себе знати,  не забуваючи кинути кілька погроз про те, що я під його захистом і це не минеться йому ось так просто. 

Ще через місяць ми кладемо фінальну версію нашої спільної пісні на стіл Джері, згодом нас закручує вихор різдвяних виступів, як приватних, так і сценічних, тож ми не маємо часу взагалі ні на що. Постійно доводиться літати у різні куточки Штатів, Європи, ночувати у мотелях, догоджати фанам й терпіти подекуди не найкращі компанії з чоловіків й жінок, які вважають себе кращими за нас. Ми не встигаємо за ритмом, вночі, коли доповзаємо до ліжок, просто падаємо у них й миттю засинаємо чхавши на умови, голод та макіяж, який сил змити просто немає. 

В один з таких ранків я прокидаюся у номері елітного готелю прямо у вітальні, оздоблення стін золотого кольору, тож тисне на очі. Злегка дивуюся чому це я тут, і як сил не вистачило дістатися хоча би спальні, та й де подівся Колін, але витримки стає тільки на душ. Після я повзу королівським номером в пошуках Вейна та він здимів. Тоді дістаю телефон й кілька разів набираю його, проте Колін недоступний, водночас приходить повідомлення від Амелі, як виявляється на сьогодні у нас відпочинок з Вейном, тож маємо згоду прогулятися містом й відпочити.