Глава 21

Луна 

Колін зупиняє мотоцикл аж біля Лоуер-Бей — нижньої затоки на південь від Нарроуза, тут ріка Гудзон впадає в океан й безліч суден, які заходять у порт Нью-Йорка. Глушить мотор й злазить зі свого металевого монстра та ставить його на підніжку, щоб я могла й далі сидіти на ньому. Вітер тріпоче наше з ним волосся, східне сонце пестить пасма першими променями, ніби каже вітру, що не дасть нам замерзнути. Деякий час ми удвох мовчимо, не знаю про що думає Вейн, але у мене досі клекоче від адреналіну й усвідомлення помилки, яку могла скоїти, всередині, якби він не приїхав. 

Я написала йому, щоб він врятував, щоб дав відповідь на питання, на яке сама не могла, і він тут. 

Наші погляди зустрічаються, його карий сповнений розуміння, і це дивує не менше, аніж все решта. 

— Як ти? — питає він врешті. 

Відводжу погляд слідкуючи за одним із суден, воно м'яко колихається на хвилях, таке безмежне й потужне водночас, байдуже до усього іншого окрім власного шляху крізь води. 

— Непогано, — стиха кажу. 

Вейн хмикає.

— Не шкодуй, Белл, ти позбулася баласту, повір мені.

Повертаю погляд до нього, в душі роздирає від його простих слів. Я позбулася баласту. Мабуть, він правий, навіть не так, він справді має рацію, бо так і є, бо Остін був звичкою, бо він не розумів ні мене, ні мрій, ні цілей, які мала. Але так різко обривати сторінки минулого совісно, почуваюся винною перед Остіном. Я мала би раніше розірвати наші стосунки й пояснити усе, а не втікати з Коліном з-під вінця. Я мала би чесно розказати йому про розчарування, про пережите, але я не сказала ані слова. В якийсь момент Остін припинив бути тим, ким був. 

— Знаю.

— Палити мости складно, — з розумінням каже. — Повір, хто-хто, а я знаю.

Недовірливо пирхаю.

— Ти не порвав з минулим, точно не з усім, враховуючи твоє пияцтво.

— Є таке, — не відмовляється, — але я стараюся завдяки тобі.

— Мені? — дивуюся.

Він дивиться на мене у відповідь, спокійний та красивий, я вперше бачу Вейна сильним та рішучим, сповненим твердих переконань, віри у себе та свої можливості. Зараз він має вигляд складної та прекрасної історії, безстрашної й зломленої водночас. 

— Тобі, Белл, — всміхається щиро. — Ти така заноза у моїй дупі, що інакше не виходить.

— Сумнівний комплімент, — відрізаю.

— Але ось ми тут, — кидає ліниво.

— Ось ми тут, — повторюю тихо. 

— Ніхто не знає, окрім Евана та Деймона, але колись я втратив декого цінного, — раптом зізнається, — дівчину, ми навчалися з нею у коледжі. 

— Вона покинула тебе? 

Вейн сумно киває, хлопець надивовижу спокійний та зібраний, але в погляді проковзує біль. Вітер стає сильнішим, розкидає його темне волосся демонструючи його внутрішню вразливість. 

— Померла. 

— Мені шкода, — шепочу, здається вітер забирає мої слова далеко, та він чує їх.

— Меган, подруга Лілі Мрії, коханої Евана, — він сідає на бетон під ногами не турбуючись, що забрудниться й дивиться вдалечінь, — ми всі вчилися разом. Лілі з України, їй довелося втекти до нас через війну. В ті часи я був іншим, я… був кращим, з великими мріями та страхами, вабила мене лише музика, ніяк не “Тріо компані”, яке нам нав'язували з Еваном й Деймоном. Я хотів бути на сцені, хотів писати пісні та музику на великий загал, а Меган… вона приділяла моєму хобі свій час та увагу. Вона захоплювалася піснями. Вона слухала їх сирими. 

— Деймон з Еваном не підтримували тебе? 

— Та ні, вони не були проти, просто… якось не бачили наскільки музика важлива мені. 

— А Меган бачила.

— Так, Меган бачила. А потім вона померла, рак зжер її.

— Це знищило тебе? 

Він здіймає на мене  очі повні сліз, Вейн не плаче, але вперше показує себе усього мені, без сорому, без думок, що я засуджу. Сьогодні він справжній Колін Вейн, той хлопець, якого люблять саме це цю енергетику яку випромінює. 

— Вбило.

Сповзаю з мотоцикла й сідаю поряд з ним теж чхавши на все довкола, шалено хочеться підтримати його, стати такою ж опорою, якою він несподівано став мені. Тому я обіймаю його за талію і кладу голову на міцне плече. Мої співчуття не змінять нічого, і не зцілять його ран, проте, коли йому болить я можу бути поряд. 

Деякий час Колін не рухається, мов статуя свободи не так далеко від нас, кам'яний, мов з граніту створений, ховаючи всередині справжню душу. Сонце здіймається вище, одне з суден вдалині рухається темними водами, зате вітер стихає. Складно сказати скільки часу минає поки Вейн все ж впускає мене у свій простір й обіймає у відповідь. Не знаю як довго ми сидимо на бетоні біля мотоцикла в мовчанні проживаючи кожний своє, але разом. 

Коли удвох замерзаємо Колін везе нас до свого пентхауса крізь місто минаючи затори з шаленим драйвом. Я тримаюся за його талію і попри вітер, який торкається шкіри, мені не холодно, зігріває тепле тіло співака. Напевне я мала би попросити завезти мене додому, але я не хочу лишатися насамоті, не хочу думати, не хочу згадувати вираз обличчя Остіна, не хочу порпатися в причинах чому не пішла раніше, чому не наважилася сама порвати з нареченим, чому чекала поки Вейн зробить це за мене, чому я взагалі йому написала з прихованою надією…

Опинившись вдома у Коліна він перш за все дає мені футболку й відправляє у ванну зняти сукню, коли ж повертаюся обтягуючи тканину на стегнах, бачу, що він готує сніданок — яєчню з беконом й заварює каву. 

— Ти міг би дати мені шорти чи штани? 

Вейн повертається до мене, його погляд оцінювально проходиться від моїх ніг до маківки й навпаки, на вустах розквітає лукава усмішка. 

— Не певен, що хочу.

— Знущаєшся? — хмурюся.

Він змахує лопаткою якою загортає яєчню в повітрі вказуючи на мої ноги:

— Звичайно ні, хто відмовиться споглядати гарні дівочі ніжки? 

Я не знаю, що відбувається, чому він після цих слів стає серйозним, чому його очі збентежені, а з тіла зникає легкість. По шкірі біжать сироти, щось в мені безумно реагує на будь-які дії співака. Він відкладає лопатку й підходить впритул, не дає часу ані мені, ані собі, безсоромно обхоплює за талію притягуючи до себе. Серце розривається, сполохано й напружено калатає в грудях в передчутті. Підіймаю голову до нього, чекаю й чекаю, поки хлопчачі пальці стискають тканину футболки, поки вони врізаються у моє тіло, поки він веде бій із собою, але врешті програє.