Глава 20

Колін

Вперше, після великого туру та жаданої ночі вдома, я прокидаюся не ближче до обіду, а о п'ятій ранку через дивне відчуття тривоги всередині. Воно будить буквально штовхаючи прокинутися, тож коли розплющую очі зустрічаю світанок разом з усіма, кому час починати день в таку рань. Деякий час дивлюся у вікно намагаючись зрозуміти чому напруга тримає, чому нутрощі скрутило, ніби має щось статися. Хочу відмахнутися від передчуття та воно вперто не йде. Остаточно прокинувшись змушую себе таки почати цей день так зрання, приймаю душ, заварюю каву, і аж тоді вирішую перевірити телефон. Першим маячить сповіщення від Луни, я читаю написане нею, але не одразу виходить второпати, що це значить.

“Я в церкві з Остіном, ми беремо шлюб о шостій”. — наступне повідомлення це адреса церкви.

— Якого? — хмурюся. — Що ти робиш? — пошепки промовляю.

Вона не має виходити за Остіна. Він задушить її ревнощами, не дасть реалізуватися, змусить покинути мрію, сцену і сісти вдома, або відправить на дурнувату роботу, яку вона буде ненавидіти. На вихідних він напиватиметься з друзями, поки вона няньчитиме їхніх дітей. А за років десять зустрівши маленьку Белл десь на вулицях Нью-Йорку я не впізнаю її, бо вона матиме вигляд замученої жінки з втраченими можливостями.

Тілом збігає тремтіння, водночас в крові закипає адреналін, зараз я не можу дати собі відповіді чому мене взагалі турбує її доля, але знаю інше —  я не дозволю їй зіпсувати власне життя. 

Схопивши ключі одягаюся по дорозі до дверей, на ходу взуваюся, аж у ліфті зав'язую шнурки кросівок. Руки тремтять й пітніють, кілька разів впускаю ключ від авто, але врешті дістаюся до паркінгу й сідаю за кермо. Заводжу, але машина знущається, вибиває помилку на панелі й агресивно пищить. 

— Бляха! — бʼю долонями по керму. 

Пробую ще раз кидаючи нервовий погляд на годинник — майже шоста ранку. Я мав раніше взяти телефон і прочитати бісове повідомлення. Намагаюся завести прокляту дорогу металеву бляшанку, та вона вперто пручається. Розпихувавшись виходжу з авто й копаю колесо ногою, тоді шукаю очима свій мотоцикл — він ніколи не підводить. Мчу до нього крізь припарковані машини, тішусь, що ключі від нього теж взяв, й сівши на залізного коня заводжу, гарчання мотора тішить. Єдине, бентежить, що шолома не взяв, але це пусте. 

Довго не чекаючи залишаю паркінг позаду і мчу до церкви. Мені щастить, що на дворі така рань, і все ж таки більшість містян спить, я можу не витрачати час аби об'їхати затори. Коли до церкви лишається кілька кілометрів годинник показує шосту, кожна секунда на світлофорі краде у мене змогу витягти Белл з лап ідіота, який не розуміє її. Нервую й лаюся, час ніби знущається, прискорюється насміхаючись, бурмочучи на вухо, що не встигну, запізнюся. 

Нарешті дістаюся до церкви, кидаю мотоцикл й біжу на протилежний бік вулиці вглядаючись у маленьку будівлю затиснуту між величезними висотками. Остін не міг обрати нічого гіршого, аніж це. Стрімко зупиняюся перед подвійними дверима переводячи подих, до моїх вух долинають слова:

— Луно?  Скажи “так”, люба. Просто скажи “так”. 

Лайна нажерися, Остіне, а не “так” від моєї Белл! 

Я відмикаю двері ногою й повільно заходжу в приміщення осяяне вогнями свічок, Луна підплигує на місці, її пальчики затиснуті в руках придурка Остіна, вона навіть в одній з білих сценічних суконь, що смішить й тішить водночас. 

— Вибачте, але я проти цього шлюбу, — вимовляю з видимим задоволенням зустрічаючись з карим поглядом Луни та ледь помітною усмішкою, котра ковзає її вустами. — Вона не може вийти за того, хто не бере слухавку тоді, коли їй потрібна підтримка та порятунок після нападу, — продовжую, широко всміхаюся й тепер переводжу погляд на Остіна.

— Що ти тут забув? — цідить крізь зуби. — Луно? — до неї звертається, але вся її увага прикута до мене. 

— Змирися Остіне, вона не вийде за тебе. Ніколи. — хмикаю.

Святий отець відступає на кілька кроків від парочки, він вивчає нас, але не промовляє ані слова. 

— Луно?! — Остін смикає її. Вона нарешті повертає голову до нього — Якого хріна він тут? 

Вона гучно проковтує, облизує губи, мов не певна, що відповісти й чи варто. 

— Остіне… — лунає її хриплий голос. — Я не…

— Ти не був поряд, коли було потрібно, а я був, — підходжу ближче. — Ти не рятував її. Ти не витирав її сліз після виступу. Ти не підіймав її настрій, після того, як один придурок ранив. Ти не розумієш її. Просто зникни.

— Від чого рятувати? Що розуміти? Ви ніхто одне одному, — вибухає він й смикає Луну на себе повертаючись до священника, — шлюб завершено? 

— Вона не сказала вам “так”, — м'яко відповідає той. 

— Луно! 

Белл витягає пальці з його долонь, відступає, а тоді я нахабно встаю між ними обома ховаючи її за спиною.

— Пробач, — видихає вона.

Остін вглядається в мене явно не розуміючи як це все пояснити самому собі, нещодавно у них все було прекрасно, а тепер в церкві стою я й кажу, що хороше закінчилося.

— Мені хочеться сказати тобі багато, можливо натовкти твою пику кілька разів, але ти настільки нікчемний, що я не стану, — ліниво кидаю. Повертаюся до Белл, простягаю їй розкриту долоню, — ходімо. Я заберу тебе додому. 

Вона вагається, попри смс мені, яке було криком про порятунок, попри радість від моєї появи, вона боїться, що відмовитися від ідіота Остіна — помилка.

— Він ніколи не розумітиме твоєї жаги до сцени, до музики, до любові фанів. 

— Я знаю, — вимовляє тихо.

— Не міняй мрію на нього, — лагідно продовжую. — Шкодуватимеш.

Луна киває, рішучість наповнює її очі і тоді бере мене за руку. Я не чекаю іншого, забираю її міцно тримаючи, адреналін бурлить в тілі, а ще якесь дивне відчуття задоволення. В спину летить обурення Остіна:

— Ти що справді підеш з ним? Ми з тобою зі школи, Белл! Ти не можеш кинути мене!  Ти не можеш проміняти мене на гроші!