Глава 19

Луна

Тур містами виснажує нас обох і триває близько місяця, коли ж ми нарешті повертаємося до Нью-Йорку ми з Вейном одразу роз'їжджаємося по своїх домівках. Він пропонував залишитися у нього, але зараз ми вдовольнили фанів по всій країні, гадаю я маю право на відпочинок від насичених днів які минули у напрузі. 

Діставшись власного пентхауса з полегшенням видихаю лише тоді, коли замикаю двері. Сил на душ чи вечерю взагалі немає, тож повзу до спальні й не знімаючи одягу завалюся в ліжко проганяючи геть думки. Весь цей час Вейн був надміру турботливим, кожний виступ був не тільки виставою для прихильників його музики, адже за кулісами він піклувався про мій стан краще, ніж будь-коли. На щастя з поцілунками ми вирішили, що допускаємо їх лише на публіці, точніше я вирішила, а Колін погодився. А як інакше діяти? Коли його губи торкаються моїх — дах зносить, я не думаю ні про Остіна, ні про обіцянки, навіть страхи зникають, і я не знаю, що з цим робити. Почуваюся справді зрадницею, адже я присягалася Остіну, що Колін Вейн — просто робота, та варто статися цілунку і я забуваю про це. 

Мабуть, варто визнати, що з просто роботи цей співак повільно перетворюється на хлопця, який справді мені до вподоби, але я не можу. Якщо зізнаюся, якщо прийму цю правду, зламаю все. 

Сповіщення про повідомлення змушує перервати внутрішні хвилювання, потягнувшись до телефона дивлюся, що смс від Остіна. Раніше вони викликали радість, зараз же лише відчуття провини. Відкриваю текст й читаю, спершу не розумію, що діється, тож перечитую ще тричі, поки до мене доходить сенс. 

“Якщо ти хочеш, аби між нами все було як ми спланували, я запрошую тебе на шосту ранку до церкви, там ми одружимося і тоді я буду спокійним. Ніхто не знатиме про це, весілля лише для нас, впевнений на твій контракт не вплине”.

Мене струшує, вглядаюся у букви, ніби вони можуть дивовижним способом змінитися й поміняти сенс повідомлення. Всередині все стискається, я сідаю відчуваючи як кидає в піт. В роті стає сухо, сон та втому знімає одразу, тому прямую на кухню так і не випускаючи телефону з рук.

Я не знаю, що мені робити. 

Ми хотіли одружитися, Господи, врешті, Остін — мій наречений, то чому ж зараз все проти цього? Страх лещатами хапає за горлянку, вже не певна чи хочу продовжувати з ним планувати майбутнє. Мене шалено образило його ставлення та недовіра, ігнорування й прощення, ніби я гірше повії. Він знав на що я йду, він знав, що моя мрія — бути відомою співачкою, бути популярною, і я ніколи не приховувала цього, але все одно ставив палки в колеса. 

“Ти відповіси?” — приходить ще одне смс. 

Пальці тремтять, коли тисну на кнопку відповісти, але одразу же зависають над буквами, бо я не знаю, що написати. Дати згоду і пообіцяти, що прийду? Я не певна чи готова розірвати з Остіном все, нас зв'язує так багато, ми надто довго разом… Втім, поради запитати ні у кого, Колін не найкращий радник, а подруг у мене немає. 

Заплющую очі випивши кілька склянок води, кладу телефон на стільницю й глибоко видихаю. Вголос кажу собі:

— Луно, ти хотіла заміж за Остіна. Ви разом уявляли ваше подружнє життя, ти знаєш його характер, ти ж кохала його… Кохала… Трясця! Кохаю? 

Легше не стає. Знову беру телефон в руки, підіймається тиск і в скронях клекоче, але я відписую йому:

“Я буду о шостій, напиши адресу”.

От і все, якось так сухо та офіційно, ніби ми не рідні одне одному. Слідом приходить повідомлення з адресою церкви та сердечко, я не відповідаю на нього. 

До ранку мною колотить, вагання не дають спати, почуваюся шалено втомленою, але заснути не можу скільки не прикидаюся сплячою. О п'ятій ранку підводжуся, знаходжу білу сукню, вона сценічна, але підійде й під весільну, волосся лишаю розпущеним, а очі злегка підфарбовую. Викликавши таксі йду вниз, мабуть, спускалася надто довго, адже машина вже там, сідаю позаду водія і в тиші їду практично на інший бік міста. В долонях затиснутий телефон, в грудях утворилася якась діра з жалю й тривоги, та я намагаюся не зважати на неї. 

Діставшись потрібної церкви даю собі кілька секунд на вагання, а тоді пишу смс Коліну:

“Я в церкві з Остіном, ми беремо шлюб о шостій”. І скидаю адресу.  Розплатившись виходжу до маленької церкви, яких безліч розкиданих по нашій країні, Остін мене зустрічає у чорному костюмі та білій сорочці, усміхнений та такий знайомий, раптом аж до нудоти знайомий. 

Кожний мій крок відчувається уколами в стопи, тіло ніби кричить, що це помилка, але  вперто не слухаю його. Хлопець простягає до мене руки, а я вкладаю свої у його долоні, дозволяю себе поцілувати, подарувати маленький букетик нареченої, а тоді завести до церкви всередину приміщення.

Тут гарно й тихо, всюди мерехтять вогники свічок, все миле та якесь піднесене, немов святий отець доклав зусиль, аби в цих стінах відчувався дух віри й сили. 

— Ти нервуєш? — питає Остін вглядаючись у мене, мов знову підозрює в чомусь. 

— Дещо, — всміхаюся ховаючи тремтіння голосу. 

— Нормально, коли наречена нервує, — лунає чоловічий голос. — Запрошую вас, — до нас виходить священнослужитель у святковій рясі, він доволі молодий, але гарний та приємний на вигляд. 

Ми з Остіном встаємо перед ним на сходинках, святий отець м'яко нам усміхається і доволі швидко починає церемонію. Я пітнію, в якомусь сенсі мене шалено дратує, що він говорить так повільно намагаючись надати кожному слову потужності, аби ми з Остіном відчули важливість. 

Мій погляд падає на двері церкви, поки мій ще наречений тримає мої руки у своїх шукаючи уваги, але я не можу її дати, не здатна і все. Все довкола здається нереальним, у тумані, а я почуваюся обманутою ідіоткою, котра зараз щось ламає у собі заради іншого. Мені не хочеться ламати себе під Остіна — усвідомлюю чітко. Я не бажаю й далі бути частиною його життя, бо він не розуміє мого. Впродовж останніх місяців він був мені гарним другом, й то не завжди, і все.