Глава 16

Луна

Ранок паршивий, мабуть, найгірший, з усіх, що були раніше. Тіло болить, почуваюся розбитою, сповненою бруду, і спустошеною. Розчарування — воно найсильніше: глибоке, чорне, темне, в'їдливе. Воно дратує, дряпає душу зсередини. 

Я пам'ятаю усе. 

В думках чітко закарбовані усі слова Хав'єра, дотики, погрози з попередженнями та мої відчуття. Дивно, що взагалі змогла піти. Хав'єр точно щось підсипав у їжу чи напої, або дав такий наказ кухні, враховуючи мій стан опісля. Він торкався мене так безсоромно, говорив про спонсорство, поки його брудні руки робили те, що не мали права. Він тішився, що я не могла дати відсіч. А коли пішла… він пообіцяв, що не відпустить. 

Страх стискається всередині зминаючи нутрощі у клубок нервів. Краун підставив мене! 

Він не міг не знати, що спонсори підтримують своїх співачок в такий спосіб, він точно знав, що дівчата змушені гріти чужі ліжка, аби здійснити омріяне. В інше я не повірю. 

Перш ніж розплющити очі я нарешті дістаюся до частини, коли вдалося втекти, а я сподівалася на допомогу від Остіна, як же дивно усвідомлювати, що врешті-решт моїм принцом на коні виявився Вейн. Розплющивши очі дивуюся, що я у спальні Коліна, дивно, що я пам'ятаю як дзвонила йому чи писала, що він примчав по мене, а далі спогади зникають. Відкинувши ковдру одразу розумію, що Колін мене явно переодягнув, я у його футболці, аж ніяк не у вчорашній сукні. Голову пронизує гострий біль, перед очима усе пливе, мені би варто влягтися назад на подушку, але я почуваюся мов стою на міні, котра от-от вибухне. Мені потрібно в душ. Терміново.

Довго не вагаючись мчу у ванну кімнату прихопивши у Вейна в гардеробній чисту футболку та спортивні штани. Після гарячої води, а потім холодної, якою обмиваю тіло для контрасту й повернення хоча б до подоби нормального стану, одягаюся і встаю перед дзеркалом. Звідти на мене дивиться змучена дівчина із синцями під очима. Їй явно час відпочити десь, де не буде навіть зв'язку. Дзвінок телефону з надр квартири змушує кинутися на його пошуки, знаходжу у Коліна в спальні десь між ковдрою. З легким подивом бачу ім'я нареченого на екрані, невже він вирішив все ж перетелефонувати?   

— Остіне! — вигукую приймаючи виклик.

— Привіт, Луно, — його голос на відміну від мого не сповнений радості. 

— Ти… ти більше не сердишся? — обережно запитую.

Намагаюся вгамувати дихання, біг простором пентхауса Вейна дався складно після вчорашнього. Остін деякий час мовчить, ніби обдумує відповідь якої чекаю з нетерпінням. Образа за те, що вчора, коли потребувала його він вкотре проігнорував заважає відчувати радість на повну, вона, мов та ложка дьогтю в бочці меду, дратівливо нагадує про себе. 

Остін не знав, де я, що зі мною трапилося, і, мабуть, так краще.

— Намагаюся примиритися з реаліями, — глухо лунає у відповідь. — Мені потрібен був час аби пробачити тобі зраду. Якщо ти присягнешся, що більше такого не повториться…

Він на деякий час замовкає. Моє серце з гуркотом падає вниз, стискається від розуміння, що я не зможу пообіцяти подібного. І не можу зраду називати не зрадою попри всі наші домовленості та мої цілі, бо це вона і є.

— Остіне, я не можу, — вимучено вимовляю, — ти знаєш. Я підписала контракт і розірвати його не вийде, у мене просто немає стільки грошей, щоб заплатити за це. Нам просто потрібно потерпіти ще трохи, гаразд? Буквально п'ять місяців і все буде краще, ніж було. Я.. .Ти ж знаєш, я нічого не відчуваю до Коліна, він навіть не подобається мені, але це моя робота, розумієш?  

Раптом телефон хтось витягає з моїх пальців, з подивом обертаюся і бачу Вейна, він тисне відбій демонстративно вказуючи хто тут господар й відкидає мій телефон на ліжко знову гублячи його між ковдрою. Його вуста насмішкувато вигинаються, та це не те що дивує — я з легким подивом оглядаю подряпини й синці на красивому обличчі. Карі очі співака переможно виблискують явно демонструючи перевагу й нахабство. 

— Твої почуття до мене настільки байдужі, що ти провела ніч у моєму ліжку, — заявляє нахабно. — О так, я взагалі не цікавлю тебе, Белл. 

— Де ти був? — запитую натомість мружачи погляд.

— Провітрював голову, — ухиляється від прямої відповіді. 

— Падаючи на своє обличчя при кожному кроці? — зухвало уточнюю.

Він хмикає, від нього приємно пахне душем, парфумом, та посмаком алкоголю, хай би як це не звучало. 

— Весела нічка була не лише у тебе. Знаєш, я би із задоволенням дозволив тобі покращити мій ранок, враховуючи, що я тебе врятував. 

Його руки нахабно обвивають мою талію, обличчя він нахиляє до мого майже торкаючись вустами мого носа. Затамовую подих боячись видати трепет видихом.

— Зробити тобі бутерброд аби ранок став справді кращим? — питаю стримано.

Спершу Вейн не розуміє, а потім починає сміятися. 

— Я заслужив лише на бутерброд? 

Не встигаю відповісти, Колін заводить руку на мою потилицю, пробігається по ній пальцями змушуючи напружитися кожне нервове закінчення. Тіло реагує проти волі, я б із задоволенням насварила сама себе, але дотики приємні та ніжні, від них не хочеться відмовлятися, навпаки, я жадаю притулитися до чоловічих грудей, дозволити себе торкатися далі, відчути лагідність, якої так зараз потребую. Але всі ці бажання змітають муки совісті через Остіна, я не можу знову компрометувати себе, нехай це могло би стати маленькою таємницею. 

— Я не настільки у відчаї, — шепочу.

Вейн тактовно відсувається, я шалено вдячна йому за це розуміння глибше, ніж він здатний на мою думку. 

— Чому ти побитий? — сухо запитую. 

— Тебе справді цікавить саме це, а не те, де я тебе знайшов? 

— Головне, що знайшов, — хмурюся, сідаю на ліжко не маючи сил більше стояти. —  Тож так, мене цікавить чому твоє фотомодельне личко зіпсоване?

— Був з Деймоном Поузі.

— Бився з ним? Він же твій друг, — розгублено кажу.