Глава 14

Колін

В руці затиснути пляшка, роблю ковток, а потім, ще, і ще один, намагаючись туман в голові посилити, аби думки не лізли в голову. У квартирі темно, я навмисно не вмикаю світла, щоб можна було побути наодинці із собою, не часто випадає така змога. Проганяю нав'язливий образ Луни Белл, попри сп'яніння її обличчя все одно постає перед очима — красиве, суворе, іноді таке смішне, а подекуди сповнене злості. Я не хочу, щоб вона була маяком, але ця дівчина не питає, вона просто робить, а ти потім живи з цим усім. 

Прокручую в голові її повідомлення, я не певен, що вони значать для обох нас, і не певен, що варто знати,  враховуючи всі обставини нашого союзу. Який сенс думати про неї, якщо має нареченого, а попереду у нас менше, як п'ять місяців? Після все зникне. Мені має бути байдуже на її внутрішню драму, на Остіна, який образив її, на її мрії та цілі, яка збіса різниця? Я маю жити як раніше, любити лише музику, бо вона те єдине, що повертає у часи, коли була живою Меган, коли я був студентом, і наші проблеми з Еваном та Деймоном не були настільки критичними. 

Колись я боявся того, що попереду. Не хотів бути частиною “Тріо компані”, не хотів пов'язувати життя із сімейною справою, й забути про музику. Я бажав бути тим, ким є зараз, але доля пожартувала з мене, вона дала омріяне, але забрала те, що справді було важливим. Нас з друзями розкидало по світу, Меган немає, і ось я сам, з фіктивною дівчиною, котра не йде з голови, з любов'ю фанів, з грошима та досягненнями — самотній. 

Вібрація телефона змушує повернутися до сірої реальності, схопивши його читаю повідомлення від Белл:

“Знайди мене”.

Це що, жарт?   

Набираю її номер, але Луна не відповідає, гудки йдуть одне за одним, от тільки її голосу на тому боці не чутно. Згодом зі мною говорить тільки автовідповідач. 

— Бляха! — тисну відбій, — В що ти влізла?! 

Слідом приходить ще одне повідомлення з крапкою на мапі, Белл скинула мені своє місцеперебування? Вглядаюся, намагаючись зрозуміти, де вона, і як же дивуюся, зрозумівши, що дівчина неподалік від одного з елітних ресторанів, куди просто так не пускають навіть таких, як я. Збільшую карту й тисну кнопку «побудувати маршрут», слідом злітаю з дивану, але одразу ж падаю назад заплутавшись у власних ногах. 

В скронях клекоче, в голові лунає насмішкуватий голос Деймона та Евана, вони регочуть, нагадуючи мої ж слова в минулому, коли я кричав, що випивши — за кермо сідати не можна. Яка іронія, що саме це я зараз зроблю ризикуючи не тільки отримати штраф. 

Кидаюся у ванну, не думаючи вмикаю холодну воду і встаю під її потік, за кілька хвилин, коли тіло струшує, розумію, що почуваюся краще, і навіть тверезо дивлюся на цей світ. Згодом одягаюся й злітаю сходами у паркінг обираючи мотоцикл, а не автомобіль. Ввівши координати Белл виїжджаю на дорогу. 

Обережність вмикається автоматично, та попри це я ризикую, бо маневрую між машинами слухаючи відбірну лайку на свою адресу. Хвилювання за Белл тримає лещатами нутрощі, панікую, бо в уяві постають найгірші сцени, які могли з нею трапитися. Нью-Йорк — велике місто, і тут постійно щось трапляється. 

Коли дістаюся потрібного місця — лаюся, починається злива, але я все одно знімаю шолом лишаючи мотоцикл між двома будівлями. Провулок темний, небезпечний, нормальна людина свідомо тут не опиниться. Масштаби мапи дещо набрехали, бо елітний район в якому знаходиться раніше згаданий ресторан залишився позаду, тут же немає нічого подібного. 

Заходжу в провулок тримаючи шолом під пахвою. Дощ періщить, мов з відра, люди позаду відкривають парасольки, або біжать в спробі десь заховатися прикриваючи голови руками або пакетами. Від асфальту відбиваються вогні міста, калюжі повторюють будівлі викривлюючи їх наскільки їм подобається.

— Белл? — гукаю, у відповідь тільки тиша. 

Прямую далі занурюючись в темряву, вмикаю ліхтарика на телефоні й аж тоді бачу Луну в закутку.  Вона сидить на мокрому асфальті, виглядає так, неначе з кимось билася — макіяж поплив, волосся прилипло до обличчя, сукня промокла наскрізь. Я підбігаю до неї, відкинувши шолом присідаю навпроти, простягнувши руку відводжу волосся від її блідого лиця. Вона гаряча, навіть занадто, її тіло струшує чи то від холоду, чи навпаки, від жару. 

— Що ти в біса тут робиш? — гаркаю.

— Коліне? — шепоче вона, вглядається, ніби не певна, що це дійсно я. — Коліне, забери мене додому, будь ласка, — жалібно стогне.

— Твою ж! — лаюся. 

Не думаю довго, вдягаю на неї шолом, а тоді підіймаю на руки, вона абсолютно не контролює власне тіло, лежить слухняно, не сіпається, ще й очі заплющує.

— Ти щось пила? Приймала? — сичу крізь зуби, тільки відповіді не чути.

Несу її до мотоцикла, тішить, що хоча б вона у шоломі й раптом що випадкові перехожі можуть впізнати тільки мене, не її. Саджаю Белл на мотоцикл, підіймаю забрало намагаючись зрозуміти стан, а вона раптом вимовляє ласкаво:

— Ти тут…

— Де мені ще бути? — фиркаю, вглядаючись в сірі очі.

— Я не думала, що ти прийдеш.

— І втрачу шанс завтра знущатися з тебе через ось все це? — пирхаю з удаваного сміху. Насправді я хвилююся, мені не подобається ні її вигляд, ні її стан, ні те, що вона така гаряча. 

— Краун підставив мене, — вимовляє тихо.

Я зручніше поправляю її одразу сідаючи позаду, аби не впала. Заводжу мотоцикл, гуркіт йде вібрацією по наших тілах.

— Точніше поясни! — кричу.

— Він торкався… спонсор, — не до кінця розумію, що каже. 

Луна завалюється назад, притримую її, а тоді викрутивши газ залишаю провулок позаду. До мого дому ми мчимо із шаленою швидкістю, якби Белл була при пам'яті, то голосила би, мов істеричка. Зате дорога не займає багато часу. Знову опинившись на стоянці я глушу мотоцикл й підхопивши мале стерво на руки несу її до ліфта. Вона щось бубонить під ніс, але не розбираю ані слова.

Варто переступити поріг квартири вона стягує шолом й каже: