Глава 13

Шмат салату застрягає в гортані, ледве не давлюся вчасно запиваючи його вином. З подивом дивлюся на Хав'єра очікуючи, що це жарт, але здається чоловік абсолютно серйозний. 

— Всі сольні співачки проходять подібний досвід, — пояснює він, —  погодься, я не найгірший варіант, — чоловіча рука тягнеться через стіл, він накриває мої пальці своїми змушуючи відчути хвилю огиди.

Я не відводжу очей від його лиця, проте страх уже клекоче всередині. Не наважуюся на різкі дії, та відчуваю, як стискається шлунок від поганого передчуття, а спиною мчить холодний піт. 

— Зверни увагу на пару за столиком он там, — веде далі й вказує поглядом напрямок, дивлюся, намагаючись абстрагуватися від його руки на моїй, — поглянь на них, Луно. 

Пара на іншому кінці тераси нагадує нашу — дівчина молода, а от чоловіку вже ближче до сімдесяти років, втім, він завзято водить руками по її оголеній нозі поки вона цілує його в щоку й торкається всюди, де тільки може. Несподівано розумію — я її знаю, не так давно вона засвітилася на кількох виступах і її перша пісня побила більшість рекордів, їй не вдалося переплюнути Вейна, але вона злетіла досить високо. 

— Їй дещо гірше, бо її спонсор не такий гарний, а тобі пощастило значно більше, Луно, — промовляє солодко погладжуючи мою шкіру пальцями. 

Панікую, груди стискає від жаху, не хочеться влаштовувати сцен й втікати з криком, бо я не хочу підставляти Джері й сподіваюся ця зустріч стала якимось непорозумінням, от і все. Підводжуся висмикнувши руку, тілом похитує і я не розумію чому, я зробила кілька ковтків вина і все. 

— Щось мені погано, — шепочу.

Хав'єр миттю встає слідом й опиняється поряд, безсоромно обіймає за талію та веде від столику в якийсь темний закуток, з-за якого нас нікому не буде видно, адже зелені вазони прикривають тіла від поглядів. Сідаю на лавку досі відчуваючи на собі дотики чоловіка, в голові паморочиться і це єдина причина чому він ще має змогу взагалі торкатися мене. Туман в голові не йде, навпаки, стає сильнішим, обличчя Хав'єра розпливається, а голос стає далеким відлунням. 

— Все добре, Луно, — чую десь біля себе, очі заплющуються, я відкидаюся на прохолодну стіну позаду розуміючи, що тіло горить. 

Чужі руки всюди, безсоромно торкаються, де може торкатися лише той, кому я дозволила би, потім вони опиняються на грудях, лізуть під сукню й спіднє. Я чую шепотіння на вухо, гаряче дихання практично ріже мою шкіру. Мене не існує. Я згубилася серед жару, темряви та дивного сп'яніння. 

— Яка ти солодка, Луно, яка красива, талант в усьому, вірно? — лунає на вухо. — Нам буде прекрасно разом, кожний отримає бажане. Ти станеш моєю лялечкою, а я твоїм спонсором, хіба це не прекрасно? 

Я розумію, що каже, але не усвідомлюю. Голова важка, очі розплющити не вдається, намагаюся зупинити його руки, та моїх сил недостатньо. Скиглю, чи то сльози котяться обличчям, чи вода, не знаю. Бажаю звільнитися, хочу, щоб він припинив, але Хав'єр продовжує далі, моя сукня вже десь вище стегон, я відчуваю прохолодне повітря, котре торкається шкіри. 

Саме це клацає в мені первісним жахом, розплющую очі й наштовхуюся на губи чоловіка, він планує мене поцілувати. Відвертаюся в останню мить, Хав'єр не втримується від мого різкого руху й падає на коліна, я ж встаю з лавки та поправляю сукню. Ноги плутаються коли обминаю його ледве не падаючи у ненависні вазони, позаду лунає:

— Не втечеш. Я тебе вже не відпущу. 

Не озираюся, продовжую йти сподіваючись, що він не переслідуватиме прямо тут, посеред ресторану. Він не йде слідом, і ніхто інший не зупиняє мене, як опиняюся в ліфті навіть не пам'ятаю. 

На дворі почуваюся ще гірше, дезорієнтована, налякана і самотня, я притискаю до грудей сумочку, немов би вона моє спасіння. Крокую вперед повз тисячі людей, нічний Нью-Йорк — мурашник, всюди шум, вогні, крики, тисячі голосів утворюють хаос. Поринувши в натовп дозволяю себе віднести кудись, байдуже куди, просто якомога далі від ресторану та Хав'єра. 

Усвідомлюю себе вже в якомусь провулку, темному і досить брудному. В голові туману менше, та я все ще розгублена та дезорієнтована. Всівшись на асфальт витягую ноги й дістаю телефон з сумочки, набираю Остіна, але він й далі ігнорує мене. Видихаю, сльози градом котяться по щоках, він потрібен мені, дуже потрібен. 

— Вибач, — шепочу під ніс, — вибач…

Пишу смс Коліну:

“Знайди мене”.

Не знаю яким чином вдається скинути йому точку, де саме знаходжуся, але тішуся, що взагалі маю телефон, він наразі мій порятунок. Тоді ховаю телефон й заплющую очі відкинувшись головою на цегляну стіну. Пахне тут не дуже, ще й починається дощ, але це краще за руки теоретичного спонсора. Тіло починає трусити, на шкірі виступає піт, тож зараз навіть радію дощу, він дещо глушить пожежу, котра стає все сильнішою. 

Краун підставив мене! Він не міг не знати чим потрібно платити за популярність, і вирішив, що має право продавати моє тіло за мрію. Тому сказав не говорити Вейну, швидше за все йому відомо про всі ці брехливі спонсорства.

— Де ж ти, Коліне? — відчайдушно видихаю.