Глава 12

Луна

Опівдні ледве змушую себе розплющити очі, стан жахливий, мене нудить, все тіло болить, в роті відчуття блювоти й гіркоти. Голова тріщить, очі сліпить сонце за вікном, і здається я досі не твереза. Вчора було надто весело, ми з Кайлою відірвалися на повну танцюючи та смакуючи коктейлями, жадаючи забутися хоч на мить хто ми, де ми, і що лежить на плечах тягарем. 

Змушую себе сповзти з ліжка, помітивши біля нього пляшку води випиваю майже все одним махом. Кілька хвилин сиджу на краю намагаючись змусити тіло ожити, а голову не кипіти від болю. Повільні вдихи та видихи злегка допомагають, тоді наважуюся підвестися остаточно й відправляюся у ванну, душ має допомогти прийти трохи до тями. 

Вставши під потік води літньої температури пригадую, що сьогодні та зустріч влаштована Крауном, а завтра на нас з Вейном чекає політ до Лос-Анджелесу, враховуючи мій стан зараз, як впоратися з усім цим? 

Після душу заварюю собі міцної кави й нарешті дістаюся до телефона, з жахом бачу близько ста дзвінків Остіну, певно я хотіла перепросити, помиритися, але судячи зі статистики — він не відповів на жодний. Хочу відкласти телефон, але приходить повідомлення від Вейна:

“Їду до тебе”. 

Розгублено дивлюся на текст не дуже розуміючи чому це він раптом вирішив, що я хочу його бачити вранці у себе вдома? Гортаю повідомлення вище і бачу ще одне від Коліна:

“Сподіваюся ти уже прокинулася, маленька Белл?”.

Чому б це він мені писав ось так? Дивлюся далі, з жахом затуляю рота, бо це я першою писала йому вночі явно бажаючи вирити собі могилу власноруч. Сором викликає жар в тілі, але найгірше, що я не пам'ятаю як писала йому, все просто вилетіло з голови. Кілька разів перечитую, що настрочила о третій ночі намагаючись впоратися з панікою:

“Коліне, мушу визнати, що зараз я не проти твоїх рук на моєму тілі.”

“Вейне, ти ще той засранець, але, мабуть, я розумію, що бачать у тобі фанатки!”

“Знаєш, гадала, між нами все буде складно, і доведеться терпіти пів року твою присутність поруч та виявилося, що не все так жахливо, як уявлялося…”

Він нічого не відповів, жодного повідомлення окрім тих, що прийшли тільки що, отже або ігнорував, або прочитав тільки зараз. Ох, це дуже погано, я загнала себе в кут. Вейн не знає, що писала під впливом вечірки та алкоголю, та й навряд це його цікавитиме, головне, що я написала, а він прочитав! 

Поспіхом мчу знову у ванну намагаючись привести себе до ладу, фарбую очі й губи, аби приховати сліди втоми, одягаюся в сукню чорного кольору, але вона надто відверта, тож змінюю її на футболку та джинси, не хочу, щоб все мало вигляд немов нарядилася заради Вейна. Заварюю ще кави й сідаю на диван у вітальні споглядаючи звідти на небо в спробі вгамувати нервову напругу. Врешті, це всього-на-всього Колін Вейн, співак, мій партнер на найближчі місяці, і мій шлях до цілі, от і все. Нічого особливого. 

Загубившись в роздумах пропускаю момент, коли Колін опиняється у моєму пентхаусі, чомусь мало дивуюся, що він має ключ, швидше за все це робота Джері. Співак завмирає переді мною нависаючи зверху горою й лукаво всміхається:

— Скільки ти вчора випила? 

Оглядаю його з ніг до голови, сьогодні він має шикарний вигляд на відміну від мене — біла футболка, білі джинси, на плечі накинутий сірий світшот, все це підкреслює його темні карі очі й волосся. 

— Дарма питаю, — хмикає й всідається поряд зі мною, — очевидно, що багато. — Невже забула про всі свої нотації? — ніяк не заспокоїться.

— Я один раз, — видихаю, запиваючи кавою хаос в душі, ніби вона здатна вирішити усе на світі. 

— Дуже невідповідально, Белл, нам завтра летіти, — драматично закочує очі.  

— Завтра я буду в нормі, — відрізаю.

— Вірю, — повертається до мене змушуючи глянути на нього, з подивом слідкую як бере мене за вільну руку в очі зазираючи, — що з тобою відбувається? 

— Ти про що? — видихаю.

— Тебе тривожить Остін? 

— Все прекрасно.

— Брехня.

— Справді, не переймайся через мене, — намагаюся витягти свої пальці з його теплих долонь. Надто дивно і незвично почуваюся, коли він ставиться турботливо, це не у стилі Вейна, він не вміє піклуватися навіть про себе. 

— Я турбуюся про нашу історію кохання, — все ж спускає мене з неба на землю кажучи те, що тепер вносить ясність, — варто розібратися з Остіном, я не хочу, щоб він псував тобі настрій. Якщо не зробиш цього ти, тоді зроблю я. 

— Ти? — мружуся зухвало.

— Саме так.

— Коліне, — хитаю головою, — все справді добре. 

Деякий час ми дивимося одне на одного явно знаючи — ні в кого з нас не все добре, та ця брехня заради нас самих же, тому приймаємо її не маючи іншого вибору.

— Удам, що поки вірю, — відповідає з усмішкою. — Відпочивай, Луно, побачимося завтра. 

Він залишає мене саму так і не сказавши ані слова про мої нічні смс, не певна чи радіти цьому, чи засмутитися. Коли чутно як замикаються двері я сповзаю по дивану почуваючись калюжею з жалю до себе й суміші незрозумілих емоцій. 

***

На вечірку я прибуваю рівно у зазначений час на картці-запрошенні, яке дав Джері. Ресторан знаходиться просто неба в одному з елітних районів Нью-Йорка, на останньому поверсі висотної будівлі з темного скла. З ліфта одразу потрапляю на терасу осяяну сотнями вогників, котрі утворюють щось на кшталт зірок, що впали з неба. Довкола простягаються столики, їх не надто багато, але усі відділені зеленими рослинами у горщиках, створюючи атмосферу усамітнення. Людей тут не багато, ніхто не танцює, хоча по центру спеціально вільне місце, якщо хтось таки забажає віддатися музиці, вона тихо грає розлітаючись поміж кожного столика ніжними акордами. 

До мене підходить офіціант тримаючи на вустах робочу посмішку.

— Луна Белл?