Глава 7

Луна

Ледве витримую поки мине цей проклятий день, він, мов на зло, був напрочуд довгим й напруженим. 

Гості прибувають до квартири Коліна наповнюючи простір голосами, сміхом, сумішшю парфумів.  Зціпивши зуби спостерігаю за усіма удаючи привітну дівчину Вейна, не знаю як витримати усе враховуючи потребу помчати до Остіна, на додачу дратує задоволене обличчя співака, який не дав цього зробити. Мабуть, псувати моє життя — його місія, як інакше пояснити впертість хлопця? 

Мати Остіна потрапила до лікарні, нічого надто критичного, проте зламана нога у її віці це серйозна травма, і я хочу підтримати нареченого, заспокоїти, показати — він важливий мені. 

Відчуваю, що до кінця нашого контракту я зненавиджу покидька до скрипу зубів, і обірву усі зв'язки з ним, щоб більше ніколи не чути ні його голосу, не бачити його лиця, не мати нагоди спілкуватися з ним. 

Музика гримить на все приміщення, добре, що стіни тут поглинають звук і працює шумоізоляція, інакше сусіди б вже викликали поліцію. Всюди розставлені закуски та напої, гості втягуються у розваги, хтось грає у карти, хтось випиває, танцює, або знайомиться ближче, ніж того вимагає сама вечірка. 

Спостерігаю за Вейном, він у чорній футболці та джинсах, звабливий навіть для мене, попри внутрішню напругу й злість у його бік. Я одягнулася так само не надаючи вечірці значення як інші дівчата, вони якраз у відвертих сукнях чи комбінезонах, демонструють власну звабу, мов опинилися на сцені.  Довкола Коліна в'ються дівчата, попри те що всі знають — ми пара. Нікого з них не бентежить наявність половинки в іншого, якби я була справді його дівчиною мене б це засмучувало. 

Пам'ятаючи про наш план я йду в інший бік квартири даючи Вейну змогу вже змусити мене ревнувати та влаштувати скандал, врешті, я таки хочу втекти звідси якомога швидше. Мене перехоплює соліст молодіжного бойз-бенду щось розпитуючи про концерти, відповідаю, жаліюся на погані умови в готелі, удаючи, що і сама зацікавлена, а сама нервово вистукую ногою в очікуванні феєричного шоу. 

— Луна, Луна, — до мене підбігає  дівчина, я не дуже пам'ятаю її, або в моїй голові уже така каша, що навіть знайомі здаються чужими, — там Колін, він… — вона не виглядає засмученою, швидше, заінтригованою, дивиться на мене з жалем, а тоді понижує голос й закінчує,  — він цілує іншу дівчину. 

Приховую задоволену усмішку й полегшення, навмисно хмурюся в спробі удати розгубленість, поки всередині все клекоче від радості. Кидаюся крізь гостей плануючи влаштувати сцену, дістаюся Коліна який цілується з блондинкою на дивані, де ще нещодавно цілував мене. Всі довкола завмерли й слідкують за нами обома, знімають на камери намагаючись це приховати. Так і хочеться вигукнути — не соромтесь, нам потрібна публічність цього разу. 

— Коліне? — вигукую істерично, демонстративно встаю над ним і дівчиною, здається вона солістка якогось солодкого гурту, який тільки нещодавно потрапив на сцену. 

Ще трішки потерпіти, і все закінчиться. 

Музика не зупиняється, попри те, що всі уважно слідкують за нами, ледь вдається втримати посмішку, коли починає грати одна з пісень Вейна.

“Я не стану тінню, що за тобою ходить

Моя тиша голосніша, ніж твій подих

Забирай своє “кохаю”, що згоріло вчора

Я навчусь літати, навіть після горя.”

Співак повільно відривається від блондинки, він п'яний, або удає сп'яніння, підіймає погляд на мене. Я демонструю розпач, Колін — провину й бажання заховатися від моїх ревнощів. Відштовхує дівчину, повільно підводиться простягаючи до мене руки, звабливий, винуватий янгол, якого світ не зрозумів. Хочеться сміятися, натомість я викликаю сльози.

— Луна, ти не так зрозуміла… — винувато починає, його голос лунає, як чисте бажання загладити свій фол й повернути час назад. 

Я відсахуюся від його рук, розпачливо хитаю головою, немов не здатна повірити, що він так легко розбиває моє серце. Обіймаю себе руками в спробі закритися, захиститися від нього та свідків, зранена та нещасна, дівчина, якій розтрощили душу на очах у чужих. Лунає наступний куплет його пісні:

“Твоє ім'я — шрам на моїх руках

Я шукав в тобі небо

А тепер вчуся жити без тебе.”

Кожне слово підкреслює його зраду, пасує удаваним стражданням, сльозам на моїх щоках. Задкую, гучно втягую носом, щоб було реалістичніше. 

— Як ти міг? — розпач тріщить у кожній ноті. 

Розвертаюся й тікаю з квартири прихопивши сумочку. Опинившись в ліфті в тиші задоволено усміхаюся, нарешті вільна. Моя сцена зіграна, далі нехай Вейн сам розбирається, я ж зробила усе можливе, що могла.

Діставшись до підземного паркінгу швидку мчу у бік авто подумки дякуючи менеджеру за цей подарунок. Все-таки краще мати свої колеса, ніж постійно їздити з водієм. Поки шукаю ключі у сумочці не чую нічого й нікого, серце гупає віддаючи у скроні й глушить решту звуків, качаючи адреналін по венам, тож  здригаюся, коли позаду лунає чоловічий голос з легкою насмішкою:

— Гарна вистава, — він плескає у долоні. 

Завмираю, нарешті знайшовши ключі, поки не обернулася намагаюся накинути на обличчя страждання й біль, було би простіше, якби не сльози, які не бажають знову з'являтися. 

— Не зрозуміла? — мій голос тремтить від емоцій, щоправда, через викриття, а не страждання. Втім, незнайомцю не варто цього знати. 

Кроки відлунням несуться по паркінгу, я обертаюся на звук, хлопець підходить до мене й спирається на моє авто спиною вставши надто близько. Його руки складені на грудях, він у білій футболці та чорних джинсах, просто, але зі смаком. Розглядаю його обличчя: білосніжні пасма з червоними кінчиками падають на очі кольору літнього неба, спокійні, сповнені розуміння моєї брехні й захвату. Я знаю його, він лідер гурту “Hurt” — Тайлер. 

— Довго чекала поки Вейн нарешті знайде жертву? — продовжує, кумедно вигинаючи темні брови.