Глава 5

Луна

У квартирі Вейна почуваюся ще більш роздратованою, я була тут багато разів, але жодного разу ще не мусила очікувати нашої фіктивної близькості. Все тіло напружене, всередині киплю від злості на Крауна, на проклятий альбом, та на самого Коліна. Попереду ще стільки часу у цій каші, а я вже готова зійти з дистанції та зрадити власну мрію. 

Поки Колін приймає душ після вечірки — я пʼю. Так-так, спустошую запаси головного алкоголіка світу, намагаючись удати, що те, на що йду, вартує усього. В голові туман, ноги не тримають, підсвідомо знаю, достатньо, але не зупиняюся. Хочеться напитися до абсолютного вимкнення тіла, щоб не пригадувати вранці, як його руки торкалися там, де мають бути Остінові. 

У вітальні штори зсунуті так, що ні краплі нічного світла не проникає у квартиру. Вставши з дивану розкриваю їх впускаючи мерехтливі вогні до приміщення. Навпроти такий же дім: красивий, елітний, з прекрасними квартирами оздобленими найкращими матеріалами та обставленими найдорожчими меблями. Замислююся, в якому ж з вікон фотограф нашого менеджера? Він вже чекає, щоб зафіксувати виконання вимог компанії? Чи дивиться на мене зі склянкою у руці? 

Раптовий дотик гарячих пальців, які лягають на мої та склянку, змушує здригнутися. В  роздумах не чула, що Вейн уже закінчив приймати душ. Обертаюся, Колін стоїть в спортивних штанах, без футболки на тілі ще краплі води, а аромат його парфуму для душу будоражить підсвідомість… 

— Напиваєшся? — до мого подиву голос Вейна лунає тверезо, навіть занадто, як на мене, або я уже спʼяніла. 

— Інакше ніяк, — мені здається відповідаю доволі спокійно, проте Вейн хмикає й забирає склянку з рук та допиває залишки сам. 

Його темний погляд спрямований на мене, надто прискіпливий, надто зацікавлений, як для того, хто терпіти свою фіктивну дівчину не може. В напівтемряві риси його обличчя здаються загостреними, а він сам несподівано вразливим. 

— Готова? — серйозно запитує.

— Звичайно, що ні, — хмуро відказую.

Повертаюся до Вейна усім тілом, всередині розлилося тепло викликане запасами випивки Вейна. Співак не змушує довго чекати, кладе долоню на потилицю, нахиляється до лиця впритул ковзаючи кінчиком носа по моєму. Судомний вдих зрадливо здає мій внутрішній стан, тілом мчить легкий тремор, впевнена, відчутний і Коліну. Заплющивши очі повторюю про себе подумки, що це просто гра, вона нічого не означає, нічого не змінить для нас обох, врешті — я кохаю Остіна. Колін Вейн мене не вабить, і ніколи не зможе, він лише засіб досягнення моїх цілей. 

— Точно готова? — питання гарячим подихом на мої губи лягає. 

— У мене є вибір? 

— Звісно ні. На ці пів року ти його продала, — мов вирок лунають слова. Він правий, і ми удвох це знаємо.

Колін цілує мене, не ласкаво чи якось спокійно, навпаки, його губи катують мої, голодно та грубо, наче він карає нас обох за те, що має статися. Язик ковзає між губ змушуючи задихатися, руки лягають на талію й задирають кофтинку проникаючи під неї, гарячі долоні опіками на шкірі зостаються, я інтуїтивно хапаюся за його плечі дряпаючи шкіру, котрої жадають торкнутися мільйони фанаток. Він всміхається між цілунками, притискає до панорамного скла чи то навмисно лякаючи, чи провокуючи мій страх. Намагаюся сказати йому, що боюся впасти, що скло може тріснути, та він уже відвертає від нього й підіймає в повітря однією рукою. 

В голові туман, невидимий годинник відраховує час натякаючи на дію сповільненої бомби закладеної у нас обох. Ми опиняємося на величезному дивані перед склом, відкриті та доступні для фотографа Крауна. Вейн вмощується між моїх ніг й рухає стегнами, між нами досі є одяг, він і служить рятівною перепоною, але це не та межа, котра дозволяє туману розсіятися. Навпаки, через перепону я геть втрачаю відчуття де знаходжуся, і що цілує мене не наречений. Мої пальці ковзають до голови Коліна, пропускаю крізь пальці м'які пасма, тягну його ближче до себе захопившись нашою грою. 

В якусь мить Вейн стягує з мене одяг, наші тіла торкаються одне одного дозволяючи кожному відчути те, як вони тремтять в унісон, немов емоції переповнюють обох. Я кілька разів повторюю про себе, що це таки гра, я лише продовжую те, що почала місяць тому, от і все. Але всередині клекоче від напруги, від жадоби отримати більше, від бажання, котре проникає у кожну шпаринку підсвідомості надто нестримно й несподівано. 

Ще ніколи його поцілунки не були такими, як зараз. Ще жодного разу я не відчувала потреби відповісти на них, не хотіла сама торкатися його шкіри, не думала, що не так все й погано, навіть навпаки — з ним до біса спокійно та безпечно прямо зараз, тут, у цю мить, наче наші дії достобіса правильні. 

Я потопаю у морі нових відчуттів, відповідаю на всі заклики Коліна гублячись у його теплі й силі. Він тримає у своїх руках, мов вони — щит від зла. І на мить всі проблеми, котрі загалом я маю через нього, стають лише сміттям, непотребом, який не вартий моєї уваги. Звідкись приходить впевненість —  з ним не потрібно боятися нічого. 

І я більше не боюся.

Це і зупиняє, бо лякає.

— Досить, — прошу хрипко, мій голос тремтить лунаючи в тиші надто невпевнено й розгублено. 

Колін завмирає наді мною спершись на лікті, карі очі вглядаються у мої, немов шукає причини зупинки, палахкотить у них від напруги та тієї ж суперечливості, що в мені зросла.

— Ми повинні дійти до кінця, Белл, інакше я не зможу розбити твоє крижане серце завтра, — незворушно відрізає.

Хмурюся, він беззаперечно має рацію, але я… Ми повинні зупинитися. 

— Досить уже,  — повторюю впевненіше. 

Співак злегка мружиться, втім, киває мені й стрімко встає. Одним рухом знаходить мою кофтинку і віддає мені, а тоді йде до вікна й затуляє штори назад занурюючи нас в абсолютну темряву. Він не повертається до дивана, встає позаду мене пропалюючи поглядом потилицю, питання, що ставить, змушує відчути перші серйозні уколи совісті.