Глава 2

Луна

Він знає — не можу навіть спробувати, щоб у такий спосіб розірвати наші відносини. Якщо я зраджу йому і ЗМІ про це дізнається, або ображу привселюдно на сцені, чи влаштую скандал, який спричинить падіння рейтингів, настане крах усього для нас обох, щоправда, Коліну буде простіше з цим розібратися, я ж не зможу.  У нас є контракт, де ми граємо пару, влаштовуватиме нас це впродовж усього часу чи ні. Наша музична компанія тримає руку на пульсі, контролює кожний наш крок, кожний поцілунок на камеру, кожний виступ і навіть спільні походи до магазину. В разі порушення умов, — а протриматися потрібно ще трохи менш як шість місяців, — ми будемо винні мільярди. Вейн має такі кошти, я — ні, не настільки популярна співачка. Жанр, у якому просувають — не мій, але і тут вибір не для мене, агент взяв, агент вирішив, я корюся. 

— Тобі вигідно бути моєю дівчиною, — додає хрипло та уїдливо. — Терпи.

— Терплю, — відрізаю. 

Колін стенає плечима ігноруючи мій тон, мовляв, я не винний, ти сама погодилася звабившись перспективами, хоча знає — вибору не мали ми удвох. 

Лімузин зупиняється, ми прибули до готелю. Не розумію звідки папараці дізнаються про місце нашої ночівлі кожного проклятого разу під час турів. Охорона вже на дворі, очікує поки вийдемо та розсуває фанатів і журналістів. Вейн зітхає, натягає окуляри й відкриває дверцята. Першим виринає з авто, подає мені галантно руку, манірність на публіку, як і любов, і наші ролі. Вкладаю пальці у теплу долоню, звичний жест за останній час, але я досі не здатна звикнути до цих доторків. Виходжу під спалахи фотокамер, привітно змахую рукою фанам,  Вейн кладе руку на талію, впивається пальцями у шкіру під одягом поки крокуємо вперед, між охороною, котра утворює бар'єр між нами та людьми.

Потрапивши до номера на двох, я одразу втікаю у ванну кімнату, хочу змити цей день з себе. Це стало таким собі ритуалом, мені подобається як гаряча вода допомагає впоратися з нервами. 

Провівши там добрих хвилин сорок виходжу до вітальні закутана в білосніжний халат, бачу Коліна, він розвалився на дивані стискаючи в руках пляшку. Закочую очі, нічого нового чи дивного. 

— Те, що ти глушиш алкоголем, не зникне, — кидаю спокійно. 

Він підіймає на мене погляд в якому легко вгадується непереборне бажання, щоб я зникла, веду плечима, мовляв, справа твоя, але не встигаю дійти до дверей своєї спальні в спину летить ліниве:

— Можеш приглушити ти. 

— Повтори, — сухо наказую. Не обертаюся, дозволяю йому збрехати, даю шанс забрати слова назад, удати, що мені почувся брудний натяк. Врешті, до сьогодні він не робив подібних пропозицій.  

— Можеш, — повільно промовляє, — спробувати ти, врешті, ти — моя пара, хіба у стосунках люди не рятують одне одного і все таке? — язик Коліна злегка заплітається. 

— Я — твоя пара лише для світу, і ти це знаєш, та й краще я помру, ніж ляжу з таким, як ти, в одне ліжко, — сухо відрізаю. 

Дзвінок телефону виграє в кишені халата — мій хлопець, і вже наречений. Одразу відповідаю ховаючись у спальні та ігноруючи п'яні слова Вейна в спину.

— Привіт, — м'яко вітаюся.

Він знає усе. Знає, що ненавиджу контракт, відносини та обов'язки, через які фактично весь час проводжу з Вейном. Знає, що терпіти не можу зірку світового масштабу, з якою змушена бути постійно, саме тому наче не ревнує, і це тішить. Навряд ми зберегли б стосунки, якби він постійно мав претензії. Ми удвох терпимо все заради мого майбутнього, моїх мрій та цілей. 

— Луна, — солодко простягає Остін, — я шалено сумую. Тур добігає кінця, — його голос миролюбний, заспокійливий, наче ліки, — ще трохи потерпіти нам обом. 

— Так, — лягаю на зручний матрац скидаючи рушник з волосся, — кілька міст залишилося, а тоді додому. Омріяна відпустка… — усмішка сама торкається губ. 

— Я готуюся до неї. 

— Остіне, найперше, що мені потрібно — спокій.

— Знаю. Поїдемо в дім на озері, я все підготую. 

Тепло розповзається всередині, невимовно приємно чути його слова, його голос та обіцянку абсолютної безмежності. 

— Ніякого Вейна. Ніяких людей. Тільки тиша.

— Звісно, — завзято лунає на тому боці слухавки. — І ми удвох. 

Заплющую очі, тягну на себе ковдру поки Остін говорить і говорить розписуючи наш відпочинок в тиші. Він знає, як я люблю слухати його голос, він завжди такий впевнений, зважений, нагадує штиль в морі після бурі. В такі миті я знову стаю Луною, котра здатна на все, котра сама пробилася до музичного світу через талант та вічні конкурси. Луною, яка має безліч амбіцій і готова заради їхнього втілення потерпіти якихось пів року життя поряд з нестерпним співаком. 

Я засинаю під час розмови, як і завжди. Прокинувшись вранці, за годину до літака, швидко встаю плутаючись ногами в халаті, мокрому рушнику й ковдрі. Кинувши погляд на телефон знаю, що Остін давно поклав слухавку, бо я завжди засинаю під наші розмови знаходячи у них відразу. Вилітаю зі спальні у вітальню прямуючи до ванної, на голові жах, потрібно як мінімум спробувати вкласти волосся. Але опинившись у вітальні бачу Вейна, його тіло видніється у дверях ванної, і здається він блює судячи з прекрасних звуків. 

— Боже, — роздратовано кидаю, — ти вкотре накидався, — кидаюся до нього.

— Йди геть,  — змахує рукою, судячи з голосу він все ще п'яний.

— Через годину літак, за двадцять хвилин маємо вийти, — гарчу. 

Вже навчена гірким досвідом, коли ми двічі запізнювалися на рейс хапаю душ, вмикаю холодну воду і направляю на Коліна. Хлопець зривається з місця, кричить, зате досить швидко приходить до тями поки крижані краплі котяться його гарячим тілом. Намагаюся ігнорувати той факт, що він лише в штанах, і ця проклята вода надто звабливо ковзає його оксамитовою шкірою. 

— Добрий ранок, — лукаво всміхаюся. 

Він кидається на мене, виходить не так швидко, як Коліну б хотілося, його веде вбік, і він таки реально ще досі п'яний. Відхитнувшись в бік слідкую за ним, вилітає у вітальню й впирається в стіну в пошуках опори.