Якутія.
Старий Аяал Махардіров ішов вулицею з пляшкою горілки й ридав. Закінчувався березень 1983-го. Лютий мороз знесилював мешканців селища Біла Гора – на вулиці було -28. Загнані в хати, білогірці палили грубки.
Аяалом хилитало з боку в бік. Горілки в пляшці лишалося на дні.
Єдина дочка Аяала, Аяна, через тиждень полетить з аеропорту селища Чокурдах досліджувати Північний Льодовитий океан. Сум огорнув кістляві плечі. В його кишені лежав лист від доньки, у якому вона наказувала, щоб Аяал беріг себе й не переймався через те, що їй доведеться спостерігати за білими ведмедями. Написані в листі слова любові він цілував притискаючи до грудей. До відльоту доньки лишався тиждень. Як йому, старому шістдесяти п'яти річному рибалці, дістатися в Чокурдах за триста п'ятдесят кілометрів від Білої Гори без транспорту? Гіркі сльози текли, відразу замерзаючи на старечому обличчі. Лишалося пити – що старий і робив.
Широкою долиною розляглася Індигірка. Аяал глянув на пристань — судно міцно сиділо у товстезній кризі. Аяал обійшов нафтобазу та оленячу ферму й зупинився біля однієї з хат. Він помітив, що з комина тягся дим. Гукнув у простір і впав. Щока торкнулася снігу, а пара з рота огорнула вуса – утворені краплі відразу замерзли. Встати він чи то не міг, чи то й не хотів. Старий рабилка впізнав двір. За парканом вар’ювали пси — отже, Юра вдома, а з ним – Байбал і Баянай.
***
Я приїхав до Білої Гори 1980 року. Селище тоді відзначило шосту річницю. Мені набрид Якутськ, я все життя марив пригодами, уявляв широкий простір, в’юнкі річки, полювання – хотів, щоб життя належало мені. І одного дня такий шанс трапився. У газеті «Якутія» я прочитав про те, що набиралися охочі поповнити населення Білої Гори. Добровольцям у винагороду обіцяли хату. Від нових мешканців потрібно було лише одне — розвивати місцевість. Разом із тим оголошенням у моїх руках опинилася зірка з неба.
Після тридцяти шести років життя в Якутську я попрощався зі знайомими, сходив до могили батьків, зібрав усе майно в одну валізу і гайнув у нове життя. Була зима. Літак приземлився в Чокурдасі, а звідти, машиною разом з іншими, я рушив у село єдиною артерією — Індигіркою. Милувався угіддями, задивлявся з кузова на різноманітну дерева й пласкі озера. Моєму щастюне було меж, коли в низовині Індигірки побачив вівцебика: 300-кілограмовий самець дивився нам услід, а потім розвернувся й зник за лишайником.
Відтоді я в Білій Горі полював і рибалив. Купив двох їздових псів — Баяная та Байбала. Братів. Вони принесли мені багато радості. Що я ще не сказав про себе? Я полюю на мамонта. Точніше, не так. Я мрію знайти його бивні, яких, як кажуть старі, у Якутії повно. Але якщо вдасться знайти череп прадавнього носорога, то теж порадію.
Мене звати Юрій Шанаєв. Я вирішив залишити місто, щоб жити серед природи й шанувати її закони.
Я варив їсти, пораючись біля печі. Ще засніжені дрова лежали поряд. Диск сонця падав за горизонт. Мороз розмалював шибки красивими візерунками. Баянай гриз кістку. Байбал поклав голову на лапи і стежив за мною. Знадвору почувся крик. Байбал загавкав. Його брат підхопив. Собаки забігали по хаті, і я боявся, що вони перекинуть каструлю з тельбухами, що булькала на вогні. Відкрив двері – і мої сибірські хаскі вихопилися в сніг, шкрябаючи паркан. Не вдягаючи нічого теплого, я вийшов і закрив за собою двері. У глибокому снігу лежав чоловік. Розглянувся навсібіч — на вулиці жодної душі. Перевернув чоловіка на бік і впізнав старого Махардірова, у якого колись вчився рибалити. Від нього несло алкоголем. Дякувати Богу, Аяал дихав. Я взяв його під руки й потяг у дім. Пси бігали навколо. Одна сходинка, друга. Не чекав, що старий такий важкий. Гепнув спиною в двері й затягнув його в хату. Зняв з нього шубу, валянки, светр, вклав у ліжко й загорнув у ковдру. Аяал голосно захропів. Баянай та Байбал дивилися на нього з інтересом, але не розуміли, чому в ліжку – не їхній хазяїн.
Сонце зайшло. Я випив склянку молока, поставив розкладачку. З обох сторін від мене лягли мої охоронці. Кожен з нас прислухався до мурмотіння чоловіка, але розібрати його слів не міг ні я, ні Баянай з Байбалом. Нарешті, всі поснули.
Коли вранці прокинувся, старого не було. Пси сиділи біля мене.
Треба поїхати до Аяала. Мороз — не жарти.
Випив чаю, одягнув шубу. Сонце піднімалося. Пси вибігли за мною галасуючи, мов діти. Біля хати стояла упряжка, вкрита брезентом. Вірні пси зрозуміли, про що йдеться, й підбігли до мене. Я покликав старшого — Байбала. Одягнув на нього ала́к — їздову шлейку, що обкручувала шию, йшла під груди і переходила в центральний шнур — по́тяг. Усе це не заважало псам бігти. Біля нього став Баянай. Жодного разу він не опирався тому, що він – другий. Центральний шнур я прикріпив до невеликих санок, які допоміг змайструвати Михайло Єфимович Ніколаєв. Власне, він тримав і розплідник собак, де я купив цих псів. Саньми можна було їхати стоячи: триматися за рульову дугу і кермувати караваном.
Байбал і Баянай не рухалися.
— Байбал! Баянай! Вперед! Уперед, мої песики. Ха, Байбал. Молодець! А тепер джи! — Мої улюбленцілегко змінювали напрям руху: «ха» — ліворуч, «джи» — праворуч.