Заборонене тяжіння

Дні минали за днями, сплітаючись у ніжний вінок одеської весни. Яскраве сонце заливало вулиці теплим світлом, наповнюючи повітря п'янким ароматом квітучих каштанів та акацій. Для Емілії цей час був овіяний таємницею та солодким хвилюванням. Кожна випадкова зустріч з Михайлом у картинній галереї, під приводом розглядання нових полотен, або ж мимохідь у тінистих алеях Міського саду, ставала для неї дорогоцінною перлиною серед сірих буднів її розміреного аристократичного життя.
Михайло ж, у свою чергу, жив від зустрічі до зустрічі, немов спраглий мандрівник, що чекає на ковток свіжої води. Образ Емілії, її витончена краса, її щира зацікавленість його музикою, надихали його на нові мелодії, які звучали в його серці, чекаючи свого часу, щоб вилитися у трепетні звуки скрипки. Він відчував, що ця тендітна, вихована панянка з іншого, незбагненного для нього світу, розбудила в ньому не лише глибоке кохання, а й невичерпне джерело творчої енергії.
Проте їхня таємниця, як і будь-яка інша, не могла залишатися непоміченою вічно. Пані Тетяна Голинська, відчуваючи свою самопроголошену відповідальність за моральний стан юної Емілії та репутацію шановної родини Курісів, продовжувала пильно стежити за дівчиною. Її підозри щодо "небезпечного захоплення" Емілії молодим музикантом лише зміцнилися після її "відвертої" розмови з Віктором Петровичем та Софією Іванівною.
Одного погожого дня, коли Емілія неспішно прогулювалася містом у супроводі своєї старої, суворої гувернантки, фрау Грети, вони випадково зустріли пані Голинську на одній з центральних вулиць, неподалік Оперного театру. Пані Голинська зупинилася і з награною привітністю, яка аж занадто віддавала фальшшю, звернулася до Емілії:
— Еміліє Вікторівно, яка несподівана зустріч! Як ви поживаєте, моя люба? Сподіваюся, ви добре провели час на тому… вечорі мистецтв у пані Рози? Я чула, там збирається досить… е-е… різношерста публіка.
Її тон був надто вже солодким, а погляд – надто пильним, пронизуючим, немов рентгенівський апарат. Емілія відчула, як неприємний холодок пробіг по її спині.
— Дякую, пані Голинська, все добре, — чемно відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження та внутрішній неспокій.
— Це чудово, моя люба, — продовжувала пані Голинська, не відводячи від Емілії своїх гострих, спостережливих очей. — Просто я щиро хвилювалася за вас… знаєте, у такому товаристві можна зустріти різних людей, не завжди гідних вашої уваги. Сподіваюся, ви були обережні та розсудливі у своїх знайомствах.
Фрау Грета, стара діва з суворим обличчям та непорушними правилами етикету, лише мовчазно кивнула, підтримуючи кожне слово пані Голинської своїм суворим поглядом. Емілія відчула, як навколо неї стискається невидиме коло контролю та підозр, як за нею пильно стежать, намагаючись вберегти від чогось невідомого, але, на їхню думку, небезпечного.
Ця "випадкова" зустріч стала для Емілії тривожним дзвіночком, холодним дощем серед сонячного весняного дня. Вона зрозуміла, що їхня таємниця під загрозою, і пані Голинська не збирається залишати її в спокої. Їм з Михайлом потрібно бути значно обережнішими у своїх зустрічах, ретельніше приховувати свої почуття, щоб не викликати зайвих підозр у пильних очей недоброзичливців.
Після цієї неприємної розмови Емілія з нетерпінням чекала на їхню наступну таємну зустріч з Михайлом, щоб поділитися своїми тривогами та обговорити подальші дії. Місцем їхнього побачення знову став тихий куточок Міського саду, подалі від цікавих очей. Вечірнє сонце вже починало сідати за обрій, кидаючи довгі, примарні тіні на алеї, і їхні голоси звучали приглушено, серед тихого шепоту листя та співу вечірніх птахів.
Михайло уважно вислухав її розповідь про зустріч з пані Голинською, його обличчя ставало все більш серйозним та задумливим.
— Пані Голинська… — промовив він нарешті, почухуючи потилицю. Його одеський акцент цього разу звучав особливо тривожно. — Вона, здається, справді налаштована проти нас. Ця її "турбота" виглядає якось… підозріло. Треба бути дуже обережними, Еміліє. Ці пани вміють плести інтриги.
Вони разом замислилися над тим, як зробити їхні зустрічі більш безпечними. Галерея Красовського, де зав'язалося їхнє знайомство, тепер здавалася занадто ризикованою, адже їхня перша зустріч там вже привернула увагу пильної пані Голинської. Міський сад, хоч і був для них обох особливим місцем, також був надто людним та відкритим для сторонніх очей.
Михайло запропонував Емілії зустрічатися в одному старому, майже занедбаному дворику в портовому районі, неподалік його скромної домівки на Молдаванці. Це місце було далеко від елегантних аристократичних кварталів, оточене високими кам'яними стінами, увитими диким виноградом, і мало свою особливу, меланхолійну атмосферу, сповнену запахів моря та криків чайок. Емілія, хоча її серце й стискалося від легкої тривоги через необхідність їхати в такий незвичний для неї район міста, погодилася без вагань. Її палке бажання бачитися з Михайлом, відчувати його близькість та чути його ніжний голос було значно сильнішим за будь-які побоювання щодо незнайомого оточення.
Їхні таємні побачення у старому портовому дворику стали для них обох оазою свободи та щирості. Там, серед потрісканих стін та запаху моря, вони могли бути собою, не боячись засудження чи втручання сторонніх. Михайло грав для Емілії свої найсокровенніші мелодії, ті, що народжувалися під впливом її ніжного образу, а вона читала йому свої улюблені вірші українських поетів, ділячись з ним своїми найпотаємнішими думками та почуттями. Вони ділилися своїми мріями та страхами, і з кожною таємною зустріччю їхній невидимий зв'язок ставав все глибшим та міцнішим, немов коріння двох молодих дерев, що переплітаються під землею.
Проте зовнішній світ з його суворими правилами та упередженнями не зникав. Емілія все гостріше відчувала зростаючий тиск з боку своєї родини. Батьки стали більш пильними, цікавилися кожним її кроком, розпитували про її зустрічі з подругами, намагалися обмежити її спілкування з тими, хто, на їхню думку, міг мати "неправильний" вплив на їхню доньку. Софія Іванівна все частіше заводила розмови про гідних наречених з їхнього кола, натякаючи на необхідність серйозного вибору та відповідального ставлення до свого майбутнього.
Але серце Емілії вже зробило свій вибір. І чим сильнішим ставав тиск ззовні, тим міцнішою ставала її рішучість зберегти своє перше, щире кохання, незважаючи на всі перешкоди та заборони. Її тяжіння до Михайла ставало все сильнішим, забороненим, але від того ще більш солодким та непереборним.