Знайомство у старому місті

Весна 1911 року в Одесі була особливою. Після довгої, вологої зими місто розквітало буйно та радісно. На Приморському бульварі розпускалися перші троянди, їхній ніжний аромат змішувався з солоним подихом Чорного моря. У затишних двориках старої Одеси п'янко пахли акації, а на Дерибасівській лунав гомін голосів, музика шарманщиків та дзенькіт трамваїв.
Емілія Куріс, юна панна вісімнадцяти років, відчувала це весняне пробудження особливо гостро. Після закінчення навчання в пансіоні шляхетних дівчат, перед нею відкривався новий світ, сповнений очікувань та неясних мрій. У своїй сукні кольору ранкового неба, з тонкої батистової тканини, прикрашеній вишуканим мереживом, вона здавалася втіленням весни. Її темні, хвилясті пасма волосся були зібрані у високу зачіску, проте кілька непослухних локонів грайливо вислизали, обрамляючи ніжний овал обличчя та підкреслюючи білизну її довгої шиї. У глибоких карих очах, обрамлених густими віями, відбивалася допитливість та мрійливість, властива юній душі, що прагне нових вражень.

Сьогодні Емілія вирішила відвідати мистецьку галерею пана Красовського, розташовану в одному зі старовинних будинків на вулиці Польській. Її вабила не лише можливість помилуватися новими полотнами місцевих майстрів, але й тиха, спокійна атмосфера галереї, де можна було сховатися від гамірного міста та поринути у світ прекрасного. Вона любила живопис з дитинства, коли гувернантка навчала її основам малювання аквареллю. Барви, лінії, майстерність передачі світла та тіні – все це здавалося їй чарівною мовою, здатною розповісти цілі історії без слів.
Емілія повільно пливла між картин, її погляд затримувався на кожному полотні. Ось суворий портрет старого капітана з обвітреним обличчям, ось яскравий натюрморт з соковитими фруктами та блискучим глечиком, а ось – ніжний акварельний етюд з квітучими бузком. Вона зупинилася, замилувавшись пейзажем, що відображав знайоме, але завжди нове життя одеського порту. Художник майстерно передав гамір суден, крики чайок, безмежну блакить моря, що зливалася з ледь помітною лінією обрію. Емілія відчула солоний запах вітру та крики портових робітників, немов сама опинилася на березі.
І раптом, немов подих теплого весняного вітру, до неї долинули звуки музики із сусідньої зали. Спочатку ледь чутні, трепетні та меланхолійні, вони поступово набирали сили, стаючи шалено пристрасними та емоційними. Скрипка – то плакала, то сміялася, то розповідала про незвідані краї та потаємні почуття, плетучи чарівні візерунки в повітрі галереї. Емілія, немов за покликом невидимої сили, зробила несвідомий крок назустріч цим звукам, її серце забилося швидше від невідомого хвилювання.
Прочинивши двері до невеликої кімнати, Емілія застигла на порозі, заворожена. У центрі кімнати, в оточенні кількох зачарованих слухачів, стояв юнак зі скрипкою, що здавалася невід'ємною частиною його самого. Його темне, кучеряве волосся, злегка скуйовджене від натхнення, падало на високе чоло, а обличчя, осяяне внутрішнім світлом музики, випромінювало зосереджену пристрасть. Його руки, довгі та тонкі, вправно та чутливо ковзали по струнах, видобуваючи з інструменту мелодії, що проникали в саму глибину душі. Його старий, але дбайливо збережений чорний фрак трохи обмежував рухи плечей, але не міг приховати природної, магнетичної харизми, що виходила від нього. А в його блакитних очах, ясних та глибоких, палахкотіло полум'я творчості, коли остання тремтяча нота розлилася в повітрі, обриваючи чари мелодії та залишаючи по собі тихий, зворушливий післясмак.
Невпевнені оплески кількох слухачів розбудили тишу. Емілія стояла біля дверей, немов у полоні музичного гіпнозу, її погляд не відривався від постаті юного музиканта. І в цю мить її очі зустрілися з його очима. Час ніби зупинився, затримавши подих. Між ними пробігла невидима іскра, народжуючи в серці Емілії дивне, незвідане досі почуття, схоже на перше весняне тепло після довгої зими, на ніжний дотик сонячного променя після холодної ночі.
Михайло, опустивши скрипку, на мить затримав на ній задумливий погляд, ніби прощаючись із мелодією, що щойно жила в його руках, наповнюючи простір трепетними звуками. Потім він підвів очі й знову зустрівся з поглядом незнайомої панни, яка стояла в дверях. Її елегантна постава, ніжний колір сукні, витончена зачіска – все в ній випромінювало аристократизм, але в її глибоких карих очах він прочитав не просто ввічливу цікавість, а щось значно глибше: зачарованість його музикою, розуміння тієї пристрасті, яку він вкладав у кожну ноту, немов вона відчула відголоски його власної душі.
Нервово ковтнувши повітря, Михайло трохи ніяково посміхнувся, ледь помітно схиливши голову на знак вітання. Його щоки злегка почервоніли від несподіваної уваги такої вишуканої леді. Зазвичай його слухачами були прості одесити – портові робітники, торговці з Привозу, старі мешканці Молдаванки, – які цінували його музику за щирість та емоційність, але рідко виявляли таку глибоку, майже трепетну реакцію, яку він побачив в очах цієї незнайомки.

Емілія, відчуваючи його збентеження, ледь помітно посміхнулася у відповідь. Її серце билося швидше, ніж зазвичай, від несподіваної зустрічі поглядами та від того дивного відчуття, що виникло між ними. Вона відчувала непереборне бажання порушити тишу, сказати щось, що б розвіяло цю ніяковість і дало початок чомусь новому, невідомому, що могло б вийти за межі випадкової зустрічі в мистецькій галереї.
Нарешті, вона зробила крок вперед, її легка батистова сукня ледь чутно шелеснула об підлогу. Аромат її тонких парфумів, ледь вловимий, але вишуканий, доторкнувся до повітря. Її голос, тихий, але виразний і мелодійний, порушив тишу зали, яка все ще зберігала відгомін останніх нот скрипки:
— Ваша музика… вона була неймовірною. Я… я ніколи не чула нічого подібного. У ній була така… щирість.
Михайло підняв голову, його блакитні очі сяяли від несподіваної та такої щирої похвали. Його одеський говір, зазвичай вільний та розкутий, зараз звучав трохи стримано, з нотками ніяковості:
— Ой, та шо ви кажете… Стара скрипка, старі мелодії… Але як воно вам так до душі прийшлося, панянко, то я дуже радий. Граю тут інколи… для розваги публіки та й трохи підзаробити.
Він не знав, як правильно розмовляти з такою елегантною панною. Її вишуканість та аристократична манера триматися трохи його бентежили, але водночас притягували, як світло нічного маяка притягує кораблі.
Емілія підійшла трохи ближче, її погляд не відривався від його ясних очей.
— Це було більше, ніж просто мелодії, Михайле, — несвідомо вимовила вона його ім'я, прочитавши його на невеличкій табличці біля скрипкового футляра. Це ім'я прозвучало для неї самої якось особливо тепло та інтимно. — У вашій грі була… душа. Біль, радість, надія… Все змішалося в якомусь неймовірному почутті. Я відчула кожну ноту, кожну емоцію, яку ви в неї вкладали.
Михайло відчув, як тепло розливається в його грудях від її слів. Ніхто й ніколи так глибоко не говорив про його музику. Зазвичай чулися лише схвальні вигуки про майстерність виконання, про віртуозність, але вона… вона відчула те, що він сам переживав, граючи кожну ноту.
— Ви… ви дуже тонко відчуваєте, панянко Еміліє. Мабуть, самі до мистецтва маєте якийсь хист? — несміливо запитав він, відчуваючи непереборне бажання продовжити цю розмову.
Їхня розмова тільки почалася, але в повітрі вже витала якась особлива магія, немов дві різні мелодії, досі звучали окремо, раптом знайшли свою несподівану гармонію в тихому просторі старої одеської галереї, оточеної полотнами місцевих майстрів, що зафіксували на своїх картинах швидкоплинну красу життя.