4.2 Тліючі рани

— Я думав, ми їдемо лише за пастками, — розкрив вуста Алан, коли ті вже під'їжджали до будинку.

На щастя парубка, Вест заснув. Мабуть, денні тренування втомили хлопчину, та й теми для розмов скінчилися. Вест спирався на груди батька і щось бурмотів під носа. Слава Всевишньому, ледве чутно.

— Я б не встиг зробити замовлення. Діяв на вдачу. Усе одно треба було захопити меч, а так і про пастки спитав би або ж замовив. А там уже було б видно, ставили б ми чи просто на розвідку б зʼїздили. Одного я тебе точно вже туди не пущу.

— Гаразд, — видавив Алан, пригадуючи нарікання що спіткали одразу ж після слів «я, мабуть, побачив перевертня».

— Взагалі, я замовив меч на твою посвяту.

— То чому ж не схотів віддати тоді?

— Бо ти — дурень, свій проґавив. Скільки разів казав, перевіряй застібку ременя, хоч іноді, чи тримається він, взагалі, може, бляха зносилася. Так, так, не дивись на мене такими очима. Думав, я не помітив. Я знаю тебе від маківки до п'ят. Твоя невдала спроба замінити свій меч залізякою видала тебе з потрохами.

Алан прекрасно пам'ятав, у який момент випав ремінь. Але розлючені вепри виразно пояснили, що дуля йому, а не підібрати зброю — довелося тікати з одним луком за плечима. А коли все ж вдалося відірватися та обнишпорити місце полювання — юнак нічого не знайшов, окрім слідів стоп, вовчих лап та копит диких звірів. Батькові він не волів розповідати про втрату, адже усвідомлював — закінчиться все черговими проповідями, а походити він поки що міг і з залізним.

— Ну якщо ти й цей посієш, тоді до кінця життя будеш із палицею ходити.

— Замість ноги чи меча?

— Дуже дотепно, — саркастично відповів чоловік.

Алан усміхнувся, але на батька зла не тримав. Аж надто гарний був подарунок. Срібне лезо блищало на сонці; рікасо у формі воронячих крил плавно переходило в клинок, ефес був оповитий чорною шкірою. Навіть зараз Алан не міг встояти перед спокусою знову поглянути на нову зброю.

Вернувшись додому, Едмунд узяв на руки Веста й поніс у дім.

— Нехай досипає в ліжку, — чоловік звернувся до дружини, — якщо запитає, де ми, скажи: наступного разу його обовʼязково візьмемо.

Мати поцілувала батька перед відбуттям. Нарешті вони їхали в цілковитій тиші, а вже за кілька годин опинились за воротами де їх оповило у своє царство сторічні дерева. Хоча сосни не були дивиною в місцевих лісах, проте вони явно поступалися за красою і величчю деревам поза воротами. Їх вікові стовбури покривалися твердою темною корою, на котрих не рідко можна було зобачити відмітини полювання. Маленькі сніжинки неспішно падали на землю. А вороняче каркання супроводжувало усю дорогу.

— Чуєш? — сказав Едмунд. — Нам доповідає.

— Або недалеко від нас валяється пойнята гниттям плоть, і ворон зазиває інших.

— Дурниця. Ворон — це мудрий птах і жадібний, тому ділитися здобиччю точно не стане. Він просто побачив нас і хоче зарадити.

— Як скажеш, батьку.

Алан не став упереджено ставитися до слів чоловіка, головнокомандувача, як завжди, мав своє досить цікаве бачення речей, і сперечатися з цього приводу було марно, тож йому нічого не залишалося, окрім як просто погодитися.

— Злізай. Тут поставимо один.

Алан спустився з коня, дістав капкан, поставив між двома соснами та притрусив снігом, аби срібні щелепи не вирізнялись.

— На, обмотай.

Узявши коричневу стрічку, парубок оплів верхню гілку дерева. Перевертні в поспіху навряд чи помітять позначку, що майорить, і попадуться, а продавці з візками сюдою не їздять, тому турбуватися, що постраждають невинні, підстав не було.

— За день до полювання я заїду і заберу капкани, якщо вони виявляться порожніми, — промовив Едмунд, коли роботу було закінчено.

«А якщо ні ти позбавиш її життя»

— Добре.

Алан замовк. Їх шлях вкрився незграбним мовчанням і чітким виконанням обовʼязку. Тільки зараз парубок збагнув, що підбурювачем багатьох тем був саме Вест. Саме зарозумілий юнак розбавляв нудьгу довгих доріг, позбавляючи батька та старшого сина потопати в безголосі.

Алан насупився, адже їх стосунки були такими не завжди.  Так, батько змінився, або принаймні його ставлення до сина змінилося. Вони не розмовляли про більшість речей, як раніше. Казки на ніч діставалися лише Весту, а Алан став занадто дорослим для них, через що у його бік летіли тільки-но вказівки. Розмови стосувалися винятково полювання і тренувань, у крайніх випадках чогось більшого. Загалом його вихованням опікувалася Аґата, однак і вона не могла повністю заповнити собою всю порожнечу, яку залишив після себе Едмунд. 

— Невдовзі я відправлюсь на своє перше полювання, і скоріш за все вбʼю свого першого перевертня. Я б хотів знати як це, що ти відчував у ту мить?

Парубок і до цього неодноразово ставив подібне запитання, на що чоловік завжди відповідав: не зараз. Черговий раз випробувати вдачу було варто — раптом та сама нагода уже настала.

Батько заплющив очі й зробив глибокий вдих, через який можна було відчути увесь біль слів, що ще не пролилися у  світ. Він смикнув повіддя коня, аби той ішов повільніше, і взявся за розповідь: