4.1 Тліючі рани

— Я намагаюся, батьку, — захекуючись вигукнув хлопець, спираючись на ефес.

— Весте, мало просто кидатися у різні боки. Ти мусиш розуміти, куди саме завдаєш удар і з якою силою. Тільки тоді з цього буде хоч якась користь, а не безглузді пориви лісоруба з мечем замість сокири.

Едмунд підійшов до молодшого сина і взявся показувати на власному прикладі, як варто атакувати.

— Дивись уважно.

— Так, я ж…

— Циц! Не тільки на те як я мечем розмахую, — зауважив Едмунд, — а й на мої ноги, коліна, стегна, тулуб та плечі. Все наше тіло це єдиний механізм і якщо ти докладатимеш усі зусилля тільки-но в руки, то максимум що тобі світить це постійне гепання на власну ж дупу через спутані ноги. Тому не відводь очей, синку.

Чоловік стиснув руківʼя.

На перший погляд, кремезне тіло батька здавалось досить незграбним, однак як тільки-но його пальці торкалися клинка, чоловік швидко розсіював оманливі свідчення. Досвідчені роками рухи нагадували танець опалого листя під подихом вітру, що були наскрізь просякнуті легкістю й невимушеністю та лишень опудало, що напхане сіном, могло удосталь оцінити міць нападів.

— Тепер ти, — чоловіча передав зброю синові.

Хлопець почав стрибати мов косуля з місця на місце й безглуздо вигинати руки. Танок юнака радше скидався на смикання навіженого аніж на щось легке та граційне.

— Весте, що за вихиляси, — буркнув батьківський голос, коли очі більше не могли споглядати то на дивне розведення ніг, то на скривлену спину як у старця. — Годі гасати, неначе підпалене курча. Прораховуй кожен крок перед тим, як завдати удару. Весте! Я хіба так показував?

— Я узагалі то стараюся.

— А я взагалі то витрачаю на тебе свій час і здоровий глузд. Спочатку!

Вест обтряс штани від бруду й узявся міцніше за зброю. Декілька коротких видихів і він став наступати, на цей раз не поспішаючи й тихо промовляючи ритм прийдешніх кроків. Ноги повільно ступала одна за одною мов лапи дикої кішки, що вправно крадеться до здобичі, а руки застигли в повітрі вкладаючи усе старання на утримання клинка. Лезо плавно опустилося до низу перед тим як різко здійнятися вгору. Замах. Знову й знову. Вест не перестаючи завдавав ударів допоки сіно не почало летіти у лице. 

— Ще раз, — скомандував батько, — ще й ще.

Юнак почервонів від злості, на лобі виступили крапельки поту, проте він не спинявся. Його стрімкі атаки ставали куди кращими.

— Тобі ще пощастило, — несподівано почувся голос Алана, що вийшов на задній двір, де батько зазвичай займався з синами, — коли я був твого віку, він примушував мене годинами тримати простягнутий меч, аби, руки як у тебе,  не трусилися.

— Нічого подібного, — відрізав Вест і почав бити частіше і швидше, ніби на наочному прикладі доводив помилковість судження.

— До того ж я набагато більше витрачав часу на вправи, а ти ще й обурюватися встигаєш.

Алан посміхнувся на висунутий язик хлопця і підійшов ближче. Його забавляло таємно спостерігати за потугами Веста, дивитися: як він незграбно носиться на подвірʼї, як дує щоки на критику, та як намагається не поступатися успіхам брата, проте через вік хлопець був куди не стриманішим та непокірнішим.

— Та невже, хто прокинувся, — з награним подивом процідив батько.

Минулий вечір Алан провів у компанії Філа. Парубки відточували техніки, коли раптом товариш дістав зі свого сховища пляшку настоянки, аби трохи збадьорити тренування. Учорашній день пройшов на славу, а дібравшись додому сон так заполонив Алана, що навіть ранкове сонце, котре прокрадалось з вікон не стала цьому перепоною. На тлі вчорашньої гулянки, переповнений роздратованістю батьківський погляд  здавався сущою дрібницею. З усім тим чоловік частенько був невдоволений тому скільки б не минуло часу, та одноманітних дорікань, всі вони давно втратили своєї цінності.

— Навмисно для поїздки в ліс встав. Плани не змінилися, — спитав Алан.

— Ні. Ось, коли Вест нарешті відрубає опудалу голову, тоді й будемо рушати.

— Хіба він не замалий для цього? — глузуючи вимовив парубок.

— Взагалі то я майже твого зросту, — не стримуючись випалив Вест.

— Протри очі хлопʼя.

 Молодший фиркнув собі під ніс.

— Дивись.

Вест відійшов на кілька футів від цілі, а згодом пустився в біг — випущеною стрілою, розрізаючи повітря лезом. Підступаючи до опудала ноги відштовхнулися від землі, а руки здійнялися. Глухий звук дерева й мішковина голова покотилася, смакуючи вологим ґрунтом.

Хлопчина сховав меч у піхву і наблизився до батька.

— Можна з вами, я теж за стіну хочу.

— Молоко ще на губах не обсохло, — сказав Алан і склав руки навхрест.

— Це в кого ще молоко під носом, — скривив губи Вест і перевів погляд на батька, знаючи що жалісне обличчя завжди працювало. — Тату, ну, будь ласка. Я буду поводитися тихіше води й нижче трави.

З важким зітханням чоловік погодився, на що хлопчина в ту ж хвилину радісно заволав.